«Неизменной остается политика России. Ее методы, ее приемы могут изменяться, но путеводная звезда этой политики — мировое господство остается неизменным»
К. Маркс, т. 16, с. 206-207.
Отже, нова війна із вічним ворогом України. Чи є ця війна випадковою? Певно що ні, якщо зазирнути у минуле. То скільки ж разів Орда нападала, скільки разів Україна-Русь змушена була захищатися від хижого двоголового орла?
• Війна перша. 1169 рік. Андрій Боголюбський, цей син Юрія Довгорукого та половчанки, нападає та вщент нищить Київ та його жителів, краде ікону Володимирської богоматері, яка зберігається нині в Москві.
• Війна друга. 1173 рік. Знову той же князь нападає на Київ, на цей раз русичі зуміли відбити навалу загарбника, а за деякий час підлеглі князя убили нечестивця у його селі Боголюбове.
• Війна третя. У відповідь на агресію Московської Орди українські козаки під проводом своїх отаманів, зокрема Сагайдачного, ходили походами на Москву в першій половині ХVII століття.
• Війна четверта. Початок її — 1648 рік. Як тільки Богдан Хмельницький підняв повстання за незалежність України, Московський цар зосередив у Путивлі на прохання польського короля 15-тисячне військо, яке мало би вдарити у спину козакам (Див. М.Н. Покровський. Русская история с древнейших времен. Книга 1, М., 1966, с. 498). Дипломати Богдана відвернули ту загрозу, але 1659 року під Конотопом українці під керівництвом гетьмана Івана Виговського вщент розгромили 150-тисячну орду, яка мала намір окупувати Україну.
• Війна п’ята. 1708—1709 рр. Гетьман Мазепа піднімає козацтво на боротьбу за визволення України з-під іга Орди, натомість московити вирізають Батурин, нищать Запорізьку Січ та здійснюють масовий терор по всій Україні.
• Війна шоста. 1768 рік. Коліївщина. На Правобережжі України розгорілось козацько-селянське повстання проти шляхетської Польщі. Орда приходить нібито на допомогу українцям, генерал Кречетніков запрошує Гонту і Залізняка на дружній обід, а коли козаки прибули у табір московитів, їх пов’язали і віддали на тортури катам. «Сердце кровью обливается от этой подлости русских», — писав Олександр Герцен.
• Війна сьома. 1775 рік. Московія остаточно нищить Запорізьку Січ.
• Війна восьма. 1918—1922 рр. Україна веде виснажливу Велику Вітчизняну війну проти московських загарбників. Сили нерівні, Україна стікає кров’ю, а в цей час «Європа мовчала» (О. Олесь).
• Війна дев’ята. 1929—1939 рр. Колективізація, репресії, війна голодом.
• Війна десята 1942—1952 рр. УПА веде нерівну війну проти окупантів, українців виселяють до Сибіру, нищать вогнем цілі села, мають наміри вислати всіх українців до Сибіру (наказ Берії та Жукова), а Європа знову мовчала.
• Війна одинадцята. Із 1991 р. і до наших днів. Європа виявляє «глибоку стурбованість», а загарбник-москаль безчинствує на наших територіях.
• Була ще одна війна у XV та на початку XVI століть Московії з Новгородом та Псковом.
Як пише М. Костомаров, «Новгород, обособленный со своею землею на Севере, постоянно стремился к югу, он ближе к Киеву, чем к Полоцку или Смоленску. И это, конечно, происходит от ближайшей этнографической связи с Югом. Новгород всегда был родной брат Юга» (Н.И. Костомаров. Две русские народности. Киев — Харьков. Майдан, 1991. — с. 24, 30).
«Судили Иоанн (Грозный) и сын его таким образом: ежедневно представляли им от пятисот до тысячи и более новгородцев; их били, мучили, жгли каким-то составом огненным, привязывали головою или ногами к саням, влекли на берег Волхова, где сия река не мерзнет зимою, и бросали с моста в воду целыми семействами, жен с мужьями, матерей с грудными младенцами. Ратники московские ездили на лодках по Волхву с копьями, баграми и секирами; кто из вверженых в реку всплывал, того кололи, рассекали на части.
Новгород никогда уже не оправился от нанесенного ему удара».
Принагідно додамо, що головним рушієм нападів Орди на Україну була її ненависть до ментальності українців як людей, які понад усе шанують свою свободу. Цього нащадки Чингіс-хана, московити, не могли стерпіти як колись, так і тепер.
Дехто може заперечити, що, мовляв, і Батурин, і Новгород, й інші «діла» московитів — то було дуже давно, а зараз такого бути не може. Але згадаємо війну в Чечні вже в наші часи. Ось один із численних епізодів тієї війни: «29 грудня 1994 року дві центральні російські газети, які тоді — за часів Єльцина, — ще дозволяли собі правдиві публікації, надрукували матеріали своїх кореспондентів у Чечні: «Колона російської бронетехніки із 35 БТРів рухалися старою дорогою зі станиці Слєпцовська до Грозного. Назустріч їхала колона біженців із Чечні. Чотири БТРи виїхали із колони та обстріляли автобуси й машини. Коли люди побігли, солдати почали добивати їх з автоматичної зброї» («Известия»). (Віктор Романюк. Орда у Храмі. Щедрик. Стрий, 2003.)
Говорячи про відповідальність російського народу за дії уряду, мер Петербурга, доктор права покійний Анатолій Cобчак, який дав дорогу в політику Володимиру Путіну, зазначив: «Всякое правительство творит свои преступления совместно со своим народом и всякий народ несет ответственность за преступление своего правительства наравне со своим народом».
Зовсім не випадково О. Солженіцин вимушений був визнати, що росіяни стали «самой ненавистной нацией во всем мире».
Ось як описує Л.М. Толстой у повісті «Хаджи Мурат» наслідки набігу москалів на чеченський аул: «В ауле был слышен неистовый рев женщин, оплакивавших своих близких. Мечеть и родник с питьевой водой были загажены... Мальчик был проткнут штыком в спину.
О ненависти к русским никто не говорил. Чувство, которое испытывали все чеченцы от мала до велика, не было чувством ненависти. Это была такая гадливость, такое удивление перед нелепой жестокостью русских, что убивать этих человекоподобных существ было таким же естественным чувством, как необходимость убивать ядовитых змей, ядовитых пауков, бешеных волков. Это было такое же естественное чувство, как инстинкт самосохранения».
Не змінить нинішня політика Росії ставлення до росіян з боку жертв їхньої агресії.
Як зазначає сучасний історик Роман Матузко, «Сучасна Московія — така сама Золота Орда, у якій відбулася підміна ханів Орди на ханів у Москві» (Роман Матузко. Визвольна світова. Крах планів Москви. — В-во Олени Теліги, 2012. — с. 35).
Ну а що ж мають робити у цій історичній ситуації українці, наша «Україна — земля козаків» (Павло Халебський), нація рицарів — запорожців (К. Маркс), тим, про кого говорилось «Запорожцы были славянские витязи, витязи — мужики, странствующие рыцари черного народа» (А.И. Герцен. Сочинения, т. 7, М., 1958. — с. 32)?
Згадаємо ще О.І. Герцена: «Хмельницкий не из любви к Москве, а из нелюбви к Польше отдался царю. Москва, или, лучше, Петербург обманули Украину и заставили ее ненавидеть москалей» (там же, с. 193).
Ніби передбачаючи розвиток подій у наші часи, Герцен, якому так симпатизував великий Тарас, писав: «Если же Россия, запнувшись на первом шаге, останется под розгой помещика, под палкой полиции, без суда, без прав, управляемая ординарцами и писарями, если все это движение окажется слабым и мы безропотно воротимся к Николаевскому времени, тогда не только Польше, не только Украине не следует оставаться с Россией, но следует им соединиться, идти на Москву и разгромить все это исполинское здание рабства» (там же, с. 195—196).
І крапка!
