Дійсно, чи є якісь розбіжності між стратегічними інтересами України та Білорусі? Найголовніший скарб обох держав — географічне положення. На заході Європи — ряд економічно потужних країн, що утворюють ЄС. Вони — споживачі значних енергоресурсів. З другого боку, на сході євразійського континенту, в межах Російської Федерації, є значні поклади природних ресурсів (нафта та газ), котрих так конче потребують держави Заходу. Шляхи ж транспортування від виробника до споживача обмежені Чорним та Балтійським морями. Отже, найбільш значними стратегічними транспортувальниками можуть виступати Україна або Білорусь.
Обидві держави — споживачі енергоресурсів, що певною мірою ставить їх у залежність від Росії. Для України підвищення цін на нафту — загроза серйозної кризи, для Росії — передумова зростання. Тому і виглядає таким нежиттєздатним напівміфічний «Слов’янський союз». Адже тримати для Росії низькі ціни на нафту та газ для всієї «Союзної держави» досить обтяжливо...
Утримувати режим Лукашенка, у 10-мільйонній державі — тяжка плата за імперські амбіції Росії. До того ж Олександр Григорович є плямою на іміджі РФ. Дійсно, будь-який диктатор може проголосити себе прихильником «єдиної й неподільної», і цього буде досить для широкомасштабних військових, фінансових, енергетичних вливань. Тому так старанно підтримує в масах режим Лукашенка примарні сподівання на Союз, бо віра у повернення до минулого є джерелом його політичної влади. Лише Союз, російська мова, військовий блок...
А що ж українсько-білоруські стосунки? У планах білоруського лідера утворення спільних структур з Україною є можливим лише в межах майбутньої «Россобелии». Але подібні ідеї тхнуть безперспективністю. Отже, прірва між потенційними партнерами зростає. Лукашенко йде на прокладання нового газопроводу через територію Білорусі. На перший погляд, це задовольняє інтереси нашого північного сусіда, адже дозволяє отримувати додаткові прибутки від транспортування. Але специфіка стосунків України та Білорусі полягає в тому, що їхні інтереси базуються на спільних засадах. І це твердження можна досить легко підтвердити певними міркуваннями.
А саме: Білорусь разом з Україною являють собою суцільний транспортний коридор. Вони разом — монополісти з транспортування енергоресурсів. А монополісти диктують ціни. Звичайно, «обдирати» своїх західних та східних «партнерів» ці країни не в змозі. Але подібна співпраця відкриває широкі перспективи для відстоювання національних інтересів.
Цікавою виглядає політика Росії. Білорусь — уже «на гачку». Україну ж тепер можна вдало шантажувати перспективою обхідного газопроводу, з уведенням в експлуатацію якого Росія отримає вибір між двома шляхами, між двома країнами, що надасть їй можливість для диктування цін обом державам.
Отже, незалежність України та Білорусі тісно пов’язані. Проблема лише в тому, що уряд у Мінську піклується про власну незалежність в останню чергу. Тому нині, напередодні виборів Президента Білорусі, ця подія стає все більш актуальною для інших народів. Високу ймовірність має переобрання Лукашенка, що не буде сприятливою для України подією. Чому?..
Спробуємо поміркувати. Уявімо співдружність двох східноєвропейських країн. Співдружність без «молодших» та «старших» братів. Співдружність, що надасть Білорусі вихід до моря. Співдружність, яка забезпечить справедливий і взаємовигідний розподіл транзиту...
Але чи вистачить у керівництва обох країн політичної мудрості для розуміння всієї гами перспектив такого об’єднання? Тепер це виглядає малоймовірним. Однак, на відміну від політики, в географічному плані Україна та Білорусь не змінять своє положення. Тому я і вірю в перспективність співдружності двох близьких націй.
