Здається мені, що лише постановкою такого запитання викличу гнів та звинувачення у багатьох тяжких гріхах, у нерозумінні всього — дійсності, науки, політики держави і церкви. Адже всі державні та релігійні зверхники, лідери політичних партій зобов’язуються боротися (саме «боротися») за створення в Україні єдиної, здебільшого православної церкви. Через свою наївність і нерозуміння проблеми не проти цього і більшість громадян України. Ось чому моя думка може видатись надто конформістською.
Усі, хто бажає єдиної церкви в Україні, «зациклилися» на застарілому розумінні ролі церкви у суспільстві і в державі. Між тим часи, коли церква допомагала державі консолідувати маси, пройшли і вороття не матимуть, як все в історії розвитку людства на землі.
Сама ідея чи думка створити в Україні одну церкву (так само, як у світі — екуменічну), є нездійсненною і більше того — шкідливою для подальшого правильного, по Божій Волі і Мудрості, розвитку людства на Землі. Адже неодмінно за думкою, бажанням повстане практичне запитання: а яку церкву створювати? Католицьку, православну чи протестантську? Звісно, більшість громадян України — за православну. Друге практичне запитання, на яке потрібно буде дати відповідь: а яку православну — російського (московського), українського (київського), константинопольського патріархату чи автокефальну?
Відносно термінової необхідності повного «розводу» з Московським патріархатом сумнівів ні в кого державно мислячого не повинно бути: незалежність і суверенітет практично немислимі при наявності «батюшек» і багатомільйонної «п’ятої колони». Але навіть і при позитивному вирішенні проблем українського православ’я незаперечним є те, що це — довготривалий процес. І хто може сьогодні вирахувати, який на той час буде відсоток православних, греко-католиків, протестантів усіх течій і сект, а також закоренілих «атеїстів» у країні?
Судячи з активної роботи протестантів (сюди зараховую всі інші християнські спільноти, навіть мормонів), можна небезпідставно сподіватися, що на той «договірний час» залишиться не більше 50 відсотків православних. І навіть об’єднавшись, чи зможуть вони консолідувати націю? Відповідь однозначна — ні. Але не треба панікувати — православним і сьогоднішнім державним керівникам, політичним діячам краще вчасно зрозуміти і глибоко усвідомити одну істину.
А саме — дроблення християнства, як і інших релігій, в цілому є процесом прогресивним і неминучим. Йому не потрібно заважати, пам’ятаючи, що давнішні методи і способи боротьби з єресями сьогодні вже безсилі.
Такою є Божа Воля, і ось чому. По-перше, одна церква, а значить — один керівник її (хай навіть формально колегіальний, хоч такого релігії поки що не допускають) у державі, у регіоні, а тим більше у світі — це є неминучий релігійний тоталітаризм, котрий не є легшим чи добрішим за політико-соціальний. І той період у своєму розвитку людство вже пережило. А Бог не хоче, щоб до Нього «пастух пригнав би стадо слухняних овечок-християн»; Він хоче, щоб кожна людина прийшла до Нього, зрозуміла Його Мудрість і Волю свідомо і самостійно.
У людства є один шлях до пізнання Істини, Бога — це дискусії. Чесні і відкриті. Оцю істину людство колись навмисно «забуло» і придумало собі інше — «ідейну боротьбу», фізичне знищення ідеологічних супротивників, «ворогів». І широко користується цими методами ще й сьогодні. Усе ще «во ім’я Бога», «во ім’я Аллаха».
По-друге. Наявність різних церков, релігійних спільнот майже всіх світових релігій на одній території, в одній державі обов’язково приведе до широких дискусій. І дискусії ці, врешті, відбуватимуться навколо основного питання — сутності Бога, Його Мудрості і Волі. А це приведе до Істини. Головне, чого треба добиватись, — щоб ці дискусії були бажаними, чесними і справедливими. Боятися ворожнечі між релігійними спільнотами, згромадженими в такому разі, непотрібно. Бо ворогують вони між собою, коли їх дві або ж три. Коли багато — вони змушені бути толерантними.
Перші добрі ознаки цього процесу в Україні уже є. У Києві діє Українська Рада Церков, а у Львові відбуваються «круглі столи», спільні молитви. До цього закликає і показує особистий приклад і сьогоднішній Папа Римський Іван Павло II. Може, в силу цього католицькі та греко-католицькі церкви сьогодні більш налаштовані до процесу релігійного порозуміння.
Якщо в Україні зуміємо добре забезпечити процес порозуміння між церквами, релігійними згромадженнями, то Україна тоді стане в голові світової колони на істинній дорозі до Бога. А коли людство на землі стане жити за Божими Настановами, Заповідями, то матиме царство Боже на землі і життя вічне.
Хотілось би, щоб то сталося скоріше.
P.S. Газета «День» вдячна п. Гудзю за цікаві думки, хоча й не повністю їх поділяє. Хотілось би уточнити, що сьогодні, власне, нікому і не йдеться про створення якоїсь єдиної церкви (зараз це так само неможливо, як створити в світі одну державу). Важливою суспільно-політичною — а не чисто церковною — проблемою є об’єднання українського православ’я та його незалежність від Московського патріархату. Це проблема вельми суттєва і нагальна — через Українську православну церкву Московського патріархату на Україну тиснуть ті російські й українські політичні кола, які намагаються відновити колишній вплив Москви на наше життя. Повідомляємо також п. Гудзю, що вже сьогодні православні віруючі складають в Україні, за різними оцінками, 53 — 60% населення. Тобто його прогнози вже майже здійснилися. Якщо наші православні церкви радикально не «перебудують» свою практику, то через кілька десятиліть Україна може втратити статус «православної країни». А що думають про все це наші читачі?
