Автор цих рядків хотів би відповісти на зауваження читача «Дня» Віктора Галенка, висловлені в публікації «Ющенко — так, або «Не туди б’єш, Ігорю!» («День» №100—101). Я досить спокійно ставлюся до особистих випадів, коли вони не зачіпають принципових речей, стосовно яких не можу мовчати. Але спочатку я хотів би приєднатися до привітань нашому головному редактору з нагоди її ювілею. Уявляю, яка злива вітальних дзвінків і телеграм зі всієї України (і не лише України!) обрушилася цього дня на Ларису Олексіївну! Що ж, абсолютно заслужено, як висловився один мій кримський земляк, який відвідав Фотовиставку газети «День» у Сімферополі: «Більше б таких людей в Україні...» Воістину!
А тепер перейдемо від свят до буднів.
Мій суворий критик В. Галенко засудив мене за негативне ставлення до екс-президента В. Ющенка. Ну, це справа особиста, у нас, урешті-решт, не СРСР, де всі мають любити «батька всіх народів», а хто не любить — гідний зустрічі з полярними ведмедями й ударної роботи в ГУЛАГу. Але пан В. Галенко пов’язав ставлення до особи екс-президента з українським патріотизмом. Якщо ти настільки ж палко, сліпо й пристрасно, як і пан В. Галенко, обожнюєш Віктора Андрійовича, то ти — патріот, а якщо ставишся до його діяльності та її результатів критично, то ти: а) непатріот, б) агент панів Путіна й Медведєва.
Політичні фани набагато фанатичніші футбольних. Пристрасний прибічник дворової команди «Сонечко», який вважає її найкращою у світі, проте здатний бачити недоліки в грі своїх улюбленців і навіть вимагати відставки тренера й заміни гравців. Політичним фанам такої об’єктивності не дано. Мій опонент подав ситуацію в країні останніми роками так: був «богоданий» вождь, ідеальний лідер, так би мовити — «Святий Віктор» і грішна, недосконала Україна, обтяжений безліччю вад український народ, який величі свого предводителя не зрозумів і не оцінив. Сам гарант наприкінці своєї каденції теж любив натякати, що український виборець до нього не доріс. Буває. Але на цей випадок є рецепт, прописаний Самуелем Клементсом, відомим публіці під псевдонімом Марк Твен: «Якщо уряду не пощастило з народом, йому слід знайти собі інший народ». Що цікаво: в процесі обговорення статті на сайті «Дня» деякі читачі пішли ще далі В. Галенка, називаючи Ющенка «Великим Президентом» і переконуючи всіх, що мої критичні статті, хай де вони публікуються, носять «замовлений характер». Нічого дивного: для політичних фанів їхній кумир — це істота, яка знаходиться поза критикою, як то кажуть, «небожитель», на якого можна дивитися лише знизу вгору. Вони плутають Батьківщину з «Вашим превосходительством».
Зізнаюся відразу: подібний лакейський «патріотизм» мені абсолютно чужий. Підозрюю, що він чужий і більшості українців, оскільки в Україні не прищепився принцип російського чиношанування: «Я — начальник, ти — дурак, ти — начальник, я — дурак».
Сумно, що В. Галенко абсолютно не бачить ніякої провини В. Ющенка в тому, що сталося з Україною 2010 року. Так, справді, сьогодні країна перебуває в політичній прірві, але не на дні її, оскільки ще є куди падати. Потрібно мати мужність говорити правду хоча б самим собі. Не для того, щоб опускати руки чи, навпаки, — їх підіймати, капітулюючи, а для того, щоб точно знати, де саме ти й твоя країна знаходитеся. Потрібно знати часом страшну правду й не відвертатися від неї. І потрібно шукати вихід.
Не сказавши самим собі правду, в тому числі й про роль Ющенка в тому, що сталося зі всіма нами, не можна йти далі, не натикаючись знову й знову на чергових фальшивих кумирів, на чергові зради, провокації і дурощі. Колосальний вантаж помилок національно-демократичного лідера, його бездіяльності, неспроможності як менеджера, як політичного керівника, як глави держави і втопив українську націонал-демократію. Зрозуміло, не лише він несе за це відповідальність, але його провина найбільша, оскільки немає в Україні вищої посади, ніж посада президента. Кому багато дано, з того багато й вимагають... І не треба докоряти українському народові в абсурдних апаратних рішеннях пана Ющенка. Віктор Галенко згадав про багато позитивних починань екс-президента, але нічого не написав про їхню результативність. І це дуже показово. Коли ми бездарно й провально втілюємо в життя прекрасну ідею, ми тим самим її дискредитуємо. І дискредитуємо більшою мірою, ніж найлютіші її опоненти. Пан В. Галенко повідав, що критика президента, який перебуває при владі, схожа на зраду нації, оскільки підриває авторитет глави держави й дискредитує його. Дуже суперечлива ідея. Вона могла б бути сприйнятою в Іраку Саддама Хусейна, в Кореї батька й сина Кімів, на Кубі Фіделя Кастро, але вже ніяк не в елементарно демократичній країні. І що накажете робити, якщо держслужбовець №1 здійснює одну помилку за іншою, нанизує одну дурість на іншу? Чи не обов’язок будь-якого патріота вказати йому на це, хоч якось спробувати підштовхнути до коректування політичного курсу, що веде країну до краху?
Будь-який політик свій авторитет, так само, як і штани, має підтримувати сам. Ще нікому в суспільстві не вдалося зберегти авторитет діяча, який сам його розгубив. Згадаємо сумнозвісні меморандуми й універсали В.А. Ющенка з Партією регіонів, які повернули її з політичного небуття і дозволили наростити електоральні м’язи так, що 2010 року її вже мало хто міг зупинити. Чи потрібно нагадувати, який шок тоді пережили учасники помаранчевої революції? А безкінечна гризня з соратниками, що й вилилося в знамениту фразу: «Я вас на звалищі знайшов!» А ревнощі до конкурентів із власного «помаранчевого» середовища, що перейшли в параною? А феноменальна нагородна політика, що змушувала замислюватися про міру адекватності пана Ющенка? Спочатку народові розповідали, що пан С. Ківалов, голова ЦВК, є головним фальсифікатором президентських виборів 2004 року, а потім В. Ющенко вручив йому орден. Уже від одного цього у ветеранів Майдану мав «дах» поїхати. Якщо на те пішло, то слід було спочатку зняти з пана С. Ківалова всі звинувачення, вибачитися перед ним, а тоді вже нагороджувати. А то «поливали» його гучно, таврували відкрито, а нагороджували тихо й келійно. А ситуація з Борисом Колесніковим, якого спочатку посадили до в’язниці, а потім В. Ющенко нагородив його орденом «За заслуги» (цікаво, які?). До в’язниці саджали мало не з оркестром, а нагородили без жодного шуму. А знакові ющенківські орденоносці екс-генпрокурор Потебенько й мер Києва Черновецкий? Ось би на цих прикладах панові В. Галенку й оспівати неземну мудрість Віктора Андрійовича...
У період Майдану В.А. Ющенко обіцяв проводити кадрову політику за схемою «три «п»: професіоналізм, патріотизм, порядність. Але за безпосередньою участю гаранта запанувала звична — «кум, брат, сват, земляк». У результаті: безліч авантюристів, пройдисвітів і українофобів на керівних посадах. До речі, про нагороди. Згадую, як у моєму рідному місті після перемоги Майдану Ющенко нагородив орденом відому мені людину, яка на всіх мітингах під час виборчої кампанії 2004 року голосніше за інших волала: «Геть помаранчеву чуму!»
Ніхто так не підсобляв антидержавним силам, як сам В.А. Ющенко своєю провальною політикою, а часто відсутністю взагалі будь-якої політики. 95% виборців України проголосували проти Ющенка зовсім не тому, що вони читали критичні статті Ігоря Лосєва.
Просто те, що я міг і не писати, було для мільйонів українців секретом Полішинеля. Вони ж не сліпі, насправді. То хіба це Ігор Лосєв із 2005 до 2010 року спустив рейтинг В. Ющенко з 60% до 5%?
І навіть якщо б я разом із В. Галенком із ранку до вечора співав «осанну» В. Ющенку, це не вплинуло б на виборців, для яких В. Ющенко став найбільшим розчаруванням і найбільшою невдачею помаранчевої революції.
Якщо В. Ющенка визнати органічним втіленням української ідеї, то погані наші справи, погані справи України. Але якщо В. Ющенка вважати невдалим, провальним втіленням української мрії, то в нас є майбутнє, є шанси й боротьба має сенс. Патріотизм полягає не в тому, аби принципово ігнорувати недоліки своїх лідерів і своєї нації. Іван Дзюба, якого навряд чи хтось, крім Дмитра Табачника, посміє докорити в антипатріотизмі, вважає, що сьогодні одним із наших головних завдань є чесна, грунтовна, незважаюча на забобони та осіб національна самокритика.
На цьому я припиняю дискусію з шановним Віктором Галенком, оскільки ми обидва, і він, і я, досить чітко позначили свої позиції. А яка з них ближча до істини — нехай судять читачі.
P.S. Залишаючи вулицю Банкову, екс-президент встиг нагородити почесним званням суддю, який засудив свого часу учасників акції «Україна без Кучми», люди реально сиділи у в’язниці. Втім, як стало відомо, партію «Наша Україна» має очолити колишній шеф СБУ Валентин Наливайченко, а Віктор Ющенко піде з політики й очолить фонд імені себе. Що ж, краще пізно, ніж ніколи. Але в останній момент нардепка Ірина Геращенко заявила, що Ющенко в політиці залишиться.
Чим же він там займатиметься? Завісу таємниці підіймає один із давніх і найближчих соратників Віктора Андрійовича Юрій Єхануров у інтерв’ю «Газете по-киевски» від 15 червня: мовляв, були помилки, але головна з них — це те, що не співпрацювали (хоча й намагалися) з Партією регіонів і піддавалися на «провокації з боку БЮТ». Перспектива ж чітка: «У нас було багато популістських гасел: замість об’єднання «НУ» з Партією регіонів у рамках коаліції з подальшим формуванням уряду ми допустили комуністів до влади... Якщо вдасться домовитися всередині фракції НУ-НС про відновлення реальної роботи, то восени можна ставити питання про входження до коаліції і виведення звідти комуністів».
Що ж, єдиний шанс повернути «Нашу Україну» в реальне політичне життя як демократичну й патріотичну партію упущений. Не сумніваюся, що подальша політична діяльність В.А. Ющенка та його найближчих соратників буде настільки ж «успішною», як і попередня. У всіх цивілізованих країнах винуватці провалу йдуть у відставку, позбавляючи свої партії від тяжкого вантажу персональних помилок. Але правила цивілізованого світу нам не указ...
