У дитинстві всі ми вірили в казки про світле майбутнє. Їх нам розповідали протягом 70 років кожен по-своєму. Комусь вірили, до когось прислухалися, а когось — просто боялися. Один цикл казок перервався так само раптово, як і розпочався. Період радянського дитсадка залишився позаду і надійшла черга нових понять, які почали викладати на уроках історії. Тож поняття «демократія», «лібералізм», «вільне суспільство», «загальноєвропейський пацифізм» стали для нас настільки звичними, що перестали сприйматися інакше як необхідна закономірність. Дійшло до того, що порівняне світове затишшя у середині — кінці дев’яностих сприймалося у масовій свідомості як щось само собою зрозуміле. Зате на Сході ніколи не відходили від своїх понять, визначених харизматичними ортодоксами. Раптовий вибух тероризму нагадав усьому світові відому істину, коли від одного сірника спалахує вся коробка.
Як і будь-який інший суспільний устрій, демократія базується на впливі найвпливовіших. І вільне суспільство та плюралістичний спосіб мислення також породжуються харизмами. Зараз багато хто запитує: чи було рішення США про початок каральних операцій проти Афганістану помилкою? Більшість провідних західноєвропейських політиків, що визначають шлях розвитку континенту, впевнено скажуть «ні», розуміючи, що ніколи не зможуть вимовити категоричного «так», бо тоді принципи демократичного світу повністю нівелюють відмовника. Навіть якщо його незгода буде максимально обґрунтованою. Більшість простих американців теж скажуть «ні», бо бачили по телебаченню, як їхні колишні сусіди чи однокласники ховали під уламками хмарочосів у Нью- Йорку останні надії побачити своїх рідних живими. Зате активно заворушилися антиглобалісти та противники світової інтеграції. Так чи інакше, але кожен, хто перебуває «у руслі», або здобуває собі політичні дивіденди, або віддає шану моді.
І під час такого клопіткого процесу у німецькому Бундестазі та американському Конгресі, французькому та британському парламентах говорять про все, окрім загрози глобальних масштабів «антитерористичної операції». Здається, ще трохи — і розпочнеться черговий хрестовий похід з одного боку, та манджуро-моджахедська навала — з іншого. В усіх останніх виступах Джордж Буш підкреслював повагу до ісламської релігії і стверджував, що його країна та світова спільнота не пов’язують мусульман із терористами. Під час розгортання афгано-американського конфлікту телевізійники більшості європейських каналів опитали муфтіїв на предмет ісламського бачення християн. І усі вони одноголосно заперечили тисячолітні стереотипи. Мовляв, при всьому бажанні ніхто не доведе, що Коран заохочує до будь- якої релігійної конфронтації. Причетність ісламістських екстремістів до поборників мусульманського канонізму було категорично заперечено. Про це заявляв, зокрема, і головний муфтій України Шейх Ахмед Тамім. Та от тільки не надто співзвучними видавалися такі слова з реальними подіями у тому ж Пакистані чи Палестинській автономії, де люди з автоматами за плечима роздавали на автомобільних трасах квіти й цукерки на честь покарання «невірних».
Важко повірити, що сформоване сторіччями протистояння з використанням каральних методів зможе змінити нова система цінностей, якій немає і двохсот років. Радше навпаки. Відразу після початку активних військових операцій проти талібів спалахнув грузино-абхазький конфлікт, раптом активізувалися палестинці. Світ поділився на кілька вогняних точок, які наразі не дійшли до Європи, але з такими темпами мають усі шанси це зробити. Існує багато припущень, але навряд чи доцільно зараз вживати шокуюче визначення «третя світова». Є лише симптоми, гіпотетичні передбачення. Але лякає те, що, надто зайняті думками про майбутній геополітичний розклад та розподіл сфер впливу, «великі» можуть банально проґавити момент, коли треба вчасно зупинитися.
Якраз момент для такої зупинки найближчим часом розгледіти не вдається. Та й де його шукати? Може, на лівому березі річки Йордан, а може, в Кодорській ущелині? Врешті, чи можуть дії США під час бомбардувань Кабула заохочувати до конструктивізму східні цивілізації? Артилерія врізається у пустельний грунт разом з гуманітарними вантажами для цивільних «нетерористів». Натомість таліби через катарський канал постійно повідомляють про численні жертви серед мирного населення. Зате мовчать про втрати у своїх лавах.
«І після цього ви хочете миру з невірними?», — лише однієї фрази подібного змісту з вуст чільників «Аль-Каєди» досить, аби розпалити серед одновірців нову іскру ненависті.
Чимало думок висловлювалося і з приводу місця України в останніх подіях. Лунали навіть припущення, що через загальносвітову «зайнятість» Київ може надовго опинитися у політичному забутті, а потім його долю визначать інші. Україна і справді чи не остання, кому зараз може загрожувати зовнішній конфлікт. Попри те, вже зараз увага світового співтовариства привернута до можливої участі України у миротворчих операціях. Цього разу — доволі масштабних. І йдеться не лише про дозвіл перетину вітчизняного повітряного простору кільком американським «вантажникам» з гуманітарною начинкою. Уже зараз лунають пропозиції введення наших миротворців (які, до слова, за останні п’ять років здобули «кришталеву» репутацію) у зону грузино-абхазького конфлікту. Питання доволі спірне, але, з точки зору інформаційного ефекту, варте розгляду.
Врешті-решт, обраний ще 1991 напрямок зовнішньої політики не ставить за потребу активно намагатися диктувати комусь свої умови та світобачення. Приклад тієї ж Австрії свідчить, що навіть знаходячись «під боком» держави-монстра, цілком можливо поєднати політичну нейтральність, утримуючи при цьому необхідний вплив, який відповідає можливостям.
