Початок на 1-й стор.
Міні-рейд київськими книгарнями показав, що у відділах
дитячої книги покупці — майже завжди дорослі. Вони, а не обожнювані чада,
для яких ці книги, власне, й призначаються, вибирають видання і «по кишені»,
і «за смаком». Навіть на Петрівці, де книжки дешеві, у вихідні дітей зустрінеш
нечасто. Підлітки частіше за все тусуються біля лотків з касетами або спілкуються
з тими громадянами, які викладють на землі залишки своїх бібліотек. Тут
можна зробити «цільове замовлення» і через кілька тижнів роздобути потрібну
книгу за доступною ціною. Книги українських видавництв, розкладені на дуже
багатьох прилавках, викликають зацікавлення у покупців підручників і посібників,
а із зовсім «малюкової» продукції розходяться швидко дуже дешеві «розмальовки»
та прострочені журнали.
Розпитуючи батьків про те, що вони купують своїм дітям
і внукам, я виявила: сучасний спосіб життя настійно пропонує нові форми
спілкування з інформацією, які сприймаються з великою осторогою.
Аркадій Семенович, художник-ілюстратор:
— Чотирирічному Микиті я читаю поки що те саме, що й 20
років тому своїм донькам. Те, що випускається «новими» українськими видавництвами,
швидше відштовхує мене, ніж приваблює. Дуже дорогі й занадто строкаті,
вони не виховують смаку та інтересу до характеру персонажа. Наскільки я
помічаю, нинішні діти сприймають зображення інакше, ніж навіть їхні батьки.
Ось, читаючи внукові «У лукоморья дуб зелений, златая цепь на дубе том»,
розглядали ілюстрації. І його запитання: «А де ж Том?» застало мене зненацька.
Йому вже потрібний герой Діснея з мультика в пушкінському тексті!
Людмила Миколаївна, пенсіонерка, колишня доярка:
— Моя внучка Зоряна пішла до першого класу українського
ліцею, і ми регулярно почали їй купувати українські книжечки. Казки, оповідання
про тварин, вірші, найчастіше — у перекладі. Де картинки показують інше
життя, а текст — зрозумілий. Бо в підручнику, в «Читанці», зустрічаються
такі вирази, яким моя дочка дала загальну назву «Умаразум». А в цих книжках
— мелодійна, красива українська мова.
Ірина, реставратор:
— До школи ми купували Гнатові невеликі книжечки — малими
порціями, але часто. Тепер записали його в дві бібліотеки, де він може
спокійно вибрати все сам. З друзями з класу часто обмінюється, особливо
пригодами і фантастикою, від яких важко «повернути» до уроків. На полиці
лежать найулюбленіші — англійські пісеньки в перекладі Наталі Забіли, «Тореадори
з Васюківки» Всеволода Нестайка. У школі багато української класики змушують
вчити напам’ять, Гнат часто вірші використовує з гумором. Коли я приходжу
з роботи пізно, тягне жалібно: «На панщині пшеницю жала» або «Рученьки
терпнуть, злипаються віченьки, Боже, чи довго тягти?» — в розумінні— сумки.
Звичайно, йому хотілося б почитати новий український роман або повість,
журнал, де були б різні цікаві відомості, щоб допитливість вгамувати.
Ігор, підприємець, інженер:
— Є вдома комп’ютер, і багато чого для наших двох підлітків
відкривається в сайтах і навчальних програмах. Книги відійшли на другий
план, світову літературу вони читають з нашої бібліотеки. А для подарунків
намагаємося купувати найбільш «інформаційні» видання: сьогодні з’явилося
багато перекладних енциклопедій (російською, звичайно), прекрасно ілюстрованих
— історичних, біологічних, технічних. Діти у нас займаються музикою, але
нічого про українських музикантів ми знайти не можемо, крім старих видань.
Віра, продавець книг на лотку:
— Сьогодні «за одягом» не завжди впізнаєш покупця. Дуже
просто вдягнений чоловік прискіпливо вибирає, радиться, і купує дорогу
книгу. А мами на машинах, часто зі смаком і дорого вдягнені — швиденько
скуповують усі журнали, книжки з англійськими текстами, з наклейками. Дітям
нечасто дозволяють вибирати самим, а якщо й питають, — діти просять якомога
яскравіше і більше. Дуже рідко запитують автора, майже не питають про українські
новинки. Цікаво те, що в інших країнах і в інші часи відбувалося.
Прокоментувати ситуацію з розходженням бажання дітей подивитися
«відик», пограти з комп’ютером — і спробами батьків усе-таки продовжувати
привчати дітей до спілкування з книгою, ми попросили керівника центру досліджень
дитинства Українського інституту соціальних досліджень, кандидата наук
Людмилу ВОЛИНЕЦЬ:
— Для такого відчутного повороту дітей у бік технічних
нововведень є багато об’єктивних причин. На мою думку, з 1991 року почалася
спланована акція щодо зменшення видань різних тем і жанрів насамперед світової
літератури. А ринок української літератури дуже малий, спектр — вузький.
Батьки просто не знають, що порадити читати своїм дітям, бо навіть небагато
тих книжок, які виходять, грішать на «буковинський» або «галицький» діалекти,
багато в чому незрозумілі жителю Центральної України. Невідповідність книжкового
ринку потребам дітей «накладається» на вестернізацію телебачення. Та й
самих підлітків сьогодні більше приваблює теледетектив, ніж любовний роман.
Існує психологічний феномен «соціального очікування»: діти під час опитувань
приховують, що потай читають чимало дорослої, «забороненої» літератури,
зокрема в Інтернеті, відкидаючи звичне чтиво.
Низькопробна, неякісна масова книга не викликає поваги
у малюків, а комп’ютер і телевізор дають поверхове сприйняття, не розвивають
образного мислення. Зник образ для наслідування. Порожні бібліотеки, в
яких книги старі, не адаптовані до нових реалій, дуже часто політизовані
й відлякують, а не приваблюють. Але ще жахливіша ситуація — у сільських
дітей, які позбавлені й нових книг, і бібліотек, і навіть шкільних підручників.
І все-таки ситуація, на наш погляд, не така однозначна.
На київському ринку сьогодні дуже багато хороших книг, і якість їхня доволі
висока. Питання в тому, що багато цих видань справді «не по кишені», а
навіть ті діти, у кого є хороша бібліотека — все одно тягнуться до телевізора.
Може, тільки натішившись усіма «благами цивілізації», українські діти зможуть
заново відкрити для себе світ читання. Але що робити тим мільйонам дітей,
хто позбавлений і книг, і технічних новинок?
Про це ми сподіваємося поговорити наступного разу. І докладніше.
