Читаю «День». Усе частіше від людей різних за поглядами, рівнем інтелекту, способом життя чуємо: «Чому не йде Апостол Правди і Науки»?
Сподівання на Месію, міфічного героя, що порятує, виведе державу з кризи — це що: визнання слабкості, несамостійності нації, народу, недолік його ментальності? І сиплються на наші голови звинувачення: «маємо те, що маємо», бо «ми такі є, як є», тобто бездіяльні, апатичні, обираємо не тих, що треба, на кращу владу не заслуговуємо та iн. Але ж у 1991 році український народ продемонстрував високу активність, зрілість, готовність будувати свою незалежну державу! Чому ж сьогодні, обтяжені проблемами незліченними, ми опинилися на узбіччі цивілізованого світу? Скільки мудрих ідей, світлих думок знаходимо у ЗМІ. Чому ж тоді життя наше таке сіре, чому так сіро виглядає Україна у світі?
Що хочемо, чого чекаємо ми від «пророків»?
1. Хочемо працювати, своєчасно одержувати за це заробітну плату, яка забезпечила б нормальні побутові умови проживання, повноцінні харчування, лікування, відпочинок, навчання і виховання дітей. Скільки говориться про те, щоб повернути заробітній платі значення стимулу до праці! Але навіть у бюджетній сфері принцип «за однакову працю —однакову зарплату» не дотримується. Порівняємо для прикладу зарплату ревізора КРУ і податківця, зайнятого такими ж перевірками, чи працівника системи соціального захисту (тепер соціальної політики) і пенсійного фонду.
2. Кожен, хто хоче і може вчитися, має отримати можливість вчитися. З високих трибун говориться про те, що маємо прагнути, щоб кожен в Україні мав вищу освіту. Думаю: чи відповідатиме тоді вища освіта своєму призначенню? А як же тоді буде із професійно- технічною освітою, що виховала стількох майстрів «золоті руки», раціоналізаторів, винахідників. Де візьмуться токарі, верстатники, будівельники, щоб втілювати в життя інженерні розробки? Чи є прогноз, скільки спеціалістів і якого напрямку буде потрібно Україні завтра?
3. Хочемо, щоб зі світів повернулися заробітчани додому, до праці. Уже сьогодні держава мала б готуватися до запровадження квотування приїжджої робочої сили з Росії, візового режиму в’їзду у Польщу. Це ж сотні тисяч співвітчизників у результаті залишаться без хліба.
4. Хочемо, щоб старість була забезпечена. Захищене материнство і дитинство. А для цього потрібна пенсійна реформа, яка забезпечить за однакову працю однакову пенсію для усіх цивільних професій, незалежно, чи ти робітник, чи вчитель, чи державний службовець. І система соціального захисту має бути наділена не лише обов’язками, а й коштами і важелями впливу для вирішення зазначених проблем.
5. Хочемо жити у державі, з якою рахується, яку поважає світ. «Процвітаючою і панівною може бути лише країна, де більшість людей має нормальний рівень життя, який рік у рік зростає», — писав Євген Марчук. У питаннях, що стосуються іміджу держави на міжнародному рівні, і влада, і опозиція мусять бути єдині. Не можна не погодитися з думкою Євгена Марчука про те, що першочергове завдання для політика будь-якого рівня в Україні — насамперед повернути державі втрачену гідність. Чому ж тоді деякі наші політики підтакують Америці у «кольчужних звинуваченнях» України? Зіпсований імідж нині і через два, і через три роки даватиметься взнаки при вирішенні питань на міжнародному рівні.
6. Хочемо, щоб ті, хто займається підприємницькою діяльністю, мав можливість працювати за чіткими правилами.
7. Хочемо, щоб не треба було час від часу заглядати у Конституцію України, аби нагадати собі, що «народ є єдиним джерелом влади». Щоб дослухались до думки низів, мав би бути вироблений якийсь механізм для запровадження постійного діалогу влади і народу.
8. Хочемо, щоб ми були єдині, не розділені ідеологічно, релігійно, матеріально. Правдивою є думка Євгена Марчука про те, що ідеологічні розбіжності не розколюють суспільство тоді, коли політики різних політичних орієнтацій сходяться в одній точці — у розумінні того, що є головним завданням нині. А таким завданням є захист знедоленого народу України. Щоб якось згладити релігійний розкол, для влади усіх рівнів і гілок має стати правилом: на усі заходи, що проводяться з участю священнослужителів, запрошувати представників усіх релігійних конфесій. Майнову та матеріальну диспропорції суспільства можна зменшити лише шляхом випереджувального росту доходів малозабезпечених громадян.
То, може, ми справді такі слабкі, що на Мойсея сподіваємося? Але ж світ побудований за принципом, що у критичний момент з’являється Той, хто приносить порятунок людству, народам. Ной збудував ковчег і врятував життя на Землі від світового потопу. Мойсей вивів народ із землі Єгипетської, з дому неволі. Та чи дочекаємось ми свого Пророка, якщо не позбудемося совкового менталітету, геніального оспіваного Віктором Цоєм: «Как все, как все», не навчимося оцінювати «не за словами, а за ділами їхніми». ЗМІ більше приділяють уваги тим, хто у відкритій політиці, хто промовляє з трибун, на мітингах і т.д. І дріб’язкове часто видається за головне, але ж головне не у словах. Якби прості люди мали об’єктивну інформацію про те, хто і що конкретно робить для держави, то бажаючих заробляти політичні бали на Скнилівській трагедії було б менше. А може, шум цей для того, щоб виборці не запитали: «А що ви зробили, пане народний депутат, будучи вчора чи нині у бюджетному комітеті Верховної Ради, чи ваша фракція, щоб пропозиції РНБОУ з поліпшення фінансування армії, її реформування, були втілені в життя?»
Національна еліта формується не за кількістю грошей, висотою посадових крісел, навіть не за сумою знань. Еліта — це та частина суспільства, яка постійно почувається відповідальною за долю народу, здатна першою відчути критичний момент і вести за собою інших. Тільки той лідер стане народним, який у критичний момент не гірші прояви людини будить, не інстинкти, а будить кращі риси ментальності народу.
То ж який Пророк потрібен нині народу України?
Бунтар, що підніме маси на нову революцію?.. Слава Богу, вересневі акції протесту пройшли без ексцесів, березень 2001 року не повторився. І опозиція, і влада мусять зрозуміти, що не можна постійно акцентувати увагу всього суспільства і цілого світу на з’ясуванні відносин між собою. Щоб у метушні не загубити того, основного, для чого існує влада і для чого в інших державах утворюється опозиція — забезпечення нормального життя народу. Народ чекає вирішення соціальних проблем, а не постійної виборчої колотнечі.
Може, Піночет? — Але жорстокості в нашій історії вже було достатньо.
Чи де Голль, що об’єднав і опозицію, і провладні сили, щоб витягнути Францію із повоєнної розрухи?
Лідери, яких бачимо сьогодні у відкритій політиці, вже думають про наступні президентські вибори. Одні в рамках акції опозиції, інші — формуючи фінансову підтримку. Сьогодні, коли імідж України найнижчий за всі 11 років її незалежності; коли народ, що опинився на межі виживання, почав прокидатись від апатії і почав запитувати: чому так і що робити; коли вкрай загострені політичні стосунки, потрібен Лідер високого політичного зросту. Лідер, який може стати врівень із світовими лідерами, який буде опиратися на свій народ, на команду фахівців, порядних, ділових людей.
