Поступовий перехід від мажоритарної до повністю пропорційної системи замість вирішення проблем приніс нові, не менш болісні питання. Так, за мажоритарною системою була імовірність «купівлі голосів» багатими претендентами на місце. Чи стало їх менше за дії нової системи? Відповідь на поверхні. Але тепер платять не виборцям, а вносять у касу партії певні суми, або відпрацьовують повним підкоренням лідеру. І їх це влаштовує, бо не треба їздити по областях, виступати, агітувати; все зробить лідер і декілька штатних політичних горлопанів. Зекономлений час дасть можливість заробити, якщо не всю витрачену суму, то її значну частину.
Таким чином, очікувані переваги пропорційної системи — то суцільний блеф. Якість «депутатського корпусу» значно знижується, адже від такого депутата вимагають тільки «правильно натиснути кнопку», а та їхня невелика кількість, що починає висловлювати власну думку, швидко виключається із фракції і надовго втрачає перспективи подальшої політичної кар’єри. Виходячи з цього, повернення до «мажоритарки» для тих, хто відчув переваги свого «народного служіння», принесе не тільки великий клопіт, але й нові проблеми. Проблематичним, наприклад, у першу чергу, стане отримання теплого місця. За системою у ВР створюється фракція, перефразуючи відомий вираз, «мовчазних вовків» (приклад Лозинського цьому свідчення). Правда, мовчазні вони у парламенті, коли треба захищати, хоч зовнішньо, інтереси народу.
Особливі прикрощі мажоритарна система приносить і лідерам. Найголовніше — уявіть, що він/вона, висуваючись по одномандатному округу, не отримує більшості і опиняється поза ВР. По інших округах члени цієї партії перемогли. Що робити? Обирати нового лідера чи надавати статус «лідер в екзилі»? Партія розколюється і фактично розвалюється. Тим більше, що ті об’єднання, які зафіксовані в Україні, партіями називаються за інерцією. Водночас справжні ідеологічні партії від таких форс-мажорних обставин не втрачають шансів політичного життя. Якби Соціалістична партія України була саме такою, то при мажоритарній системі могла б бути представлена у парламенті навіть при втраті лідера. А при обранні нового лідера могла б і укріпитись, збільшуючи представництво на наступних виборах, а не починати все «аb ovo».
Отже, за існуючих умов пропорційна система не сприяє створенню і розвитку партій, навпаки, призводить до стагнації і навіть їхнього руйнування, але зберігає і пролонгує лідерів. За її існування нових лідерів Україна не отримає, а старі будуть формувати все менш професійний склад парламенту і це не чиясь примха, а закон існуючого політичного життя.
Закривши «мажоритарку», депутати вже взяли приціл на графу «проти всіх». Цілком імовірно, що це сталось через розчарування виборців неповною «роботою» цього пункту. Адже голоси «проти всіх» пропорційно розбирають партії, допущені «до купола». Якби на цю кількість скоротився склад Верховної Ради, думаю, що такою графою скористалося б значно більше виборців. А от при обранні президента було б цікавим, якби при певному відсотку «проти всіх» (наприклад, 25%) усі претенденти сходять з дистанції і призначаються нові вибори з новими обличчями. Звичайно, це малоймовірно, але наскільки б підвищилась відповідальність претендентів!
І загальне зауваження. Я вже якось писав, що Верховна Рада, яка розробляє закони, за якими вона сама й функціонує, нагадує порушників суспільного життя, яким доручили розробляти Карний кодекс. Поки що необхідної кількості депутатів, які б у першу чергу думали про народ, ми не маємо і найближчим часом не матимемо. А тому є сенс організацію роботи самої ВР доручити незалежній комісії з публічним обговоренням і навіть референдумом по деяких питаннях. Ці зміни треба провести через Конституцію, хоча про це окрема розмова. А наостанок заклик до депутатів: «Припиніть хизуватись тим, що вас обрав народ. Насправді вас обрав лідер, тому в будь-якому виступі ви відпрацьовуєте цей вибір». А лідера обрав народ, бо інших не було, і більшість навіть не уявляє, яким він має бути у демократичній державі, у політичному житті України.