Ще влітку її можна було щодня бачити в приміській електричці. Щоб забезпечити собі й дітям сякий-такий «прожитковий мінімум», вона моталася маршрутом Одеса—Шевченко, пропонуючи пасажирам льодяники, жуйки, шоколадки та інший солодкий дріб’язок.
Сьогодні я могла б її й не впізнати, якби вона не привіталася до мене першою. Без перебільшень: кудись поділася сіточка ранніх зморщок навколо очей, риси обличчя напрочуд привабливі, погляд спокійний. Лиш опустивши очі нижче, я подивувалася — от уже дійсно, як прикрашає жінку вагітність!
На правах давньої приятельки й добре знаючи її «статки»», я не зовсім тактовно, хоч і з надією, поцікавилась:
— Невже ти знову помирилася з чоловіком? А може, нарешті надійно влаштувала особисте життя, якщо наважилася на такий рідкісний сьогодні «героїзм» — народити четверту дитину?
— Та ні. Мій «колишній» давно живе з іншою. А щоб народити дитину, не обов’язково мати чоловіка — чи не так?
Дивно. В її голосі я не вловила жодної нотки розпачу, болю, образи чи каяття. Навіть навпаки — здається, вона була цілком задоволена, бігаючи по інстанціях і «вибиваючи» мізерну допомогу.
А як же наша дівоча вечірка? Ще два роки тому три однокласниці: одна — успішний бізнесмен, я — представник рефлексуючої «творчої інтелігенції» й вона — як символ одвічно пригнобленої жіночості — стихійно зібралися в місцевому барі за пляшкою вина. Дедалі більше «зближуючись» після кожного наступного келиха, ми вже зовсім розкуто скаржились одна одній: наша бізнесменша — на побори й податки, я — на нудьгу і вбогість провінційного життя, а вона не таїла, що блакитні тіні під очима — зовсім ніяка не косметика, а свідчення «любові» запального чоловіка...
Всі найменші подробиці тієї вечірки пригадалися за короткий проміжок часу, поки ми йшли поряд і щось говорили, поспішаючи, — щось незначне, несуттєве. Аби не мовчати. Ось і рятівні двері під’їзду мого будинку. Час прощатись. Намагаючись бути до кінця ввічливою, мимохіть запрошую:
— Заходь як-небудь у гості!
Її відповідь не просто мене спантеличила — пришпилила до землі, змусила внутрішньо «почервоніти»:
— Я тобі потрібна?
Одна-єдина прощальна репліка розставила все по місцях. Її правда, ми ніколи не були близькими подругами — так, приятелювали, час від часу зустрічалися на вулиці або в електричці, обмінювалися кількома словами. Ми різні, й нам ніколи не було «по дорозі».
Але чому я вже кілька днів поспіль не знаходжу собі місця, все повертаюся подумки до цієї зустрічі? Чому мені якось незручно, незатишно? Адже нічого «такого» я не сказала, нічим, здається, її не образила? Чому ж мене гризуть сумління й сором — такий недоречний — за свою щоденну мишачу метушню, яка насправді покликана заповнити порожнечу існування, за своє крихке, а тому ілюзорне благополуччя, за свої кволі потуги якось змінити, перебудувати життя? Може, сенс у чомусь іншому, і воно, це «інше», десь поряд — таке просте й досяжне. Ось моя однокласниця, здається, змогла «це» відшукати — чи в собі, чи ззовні. А я ні.
І все-таки шкода, що ми з нею ніколи не були подругами...
