Бачу, що останнім часом дискусія в суспільстві щодо української мови набирає обертів, і так має бути. Як на мене, це є свідченням того, що дедалі більше українців починають усвідомлювати важливість захисту української мови, виховання дітей у любові до України, важливість того, що ці питання слід вирішувати негайно, а не після війни. Ці питання — про те, чи відродимось ми як повноцінна держава.
Пригадую, як кілька років тому я з подивом прочитала, що у Варшаві 1912 р. не було жодної польської школи, всі школи були російськими. У цей факт зараз важко повірити. Хто бував у Польщі, знає, що поляки розмовляють тільки польською мовою, а російською там розмовляють хіба що туристи або заробітчани зі східних областей України. Польща так само, як і Україна, пережила заборону на польську мову.
Читаючи біографію Марії Склодовської-Кюрі, я довідалась, що у 80—90-х рр. XIX ст. по всій Польщі з’явилося багато таємних шкіл і навіть Летючий університет (тому що постійно змінював своє місце), в яких викладали польську мову, історію Польщі, інші предмети польською мовою. Уроки дітям давали безкоштовно студенти, вчителі і просто освічені люди. Марія Склодовська теж викладала в таких школах. Усе польське суспільство об’єдналося заради того, щоб зберегти свою мову, культуру, свою ідентичність. Звичайно, полякам пощастило більше, ніж українцям. Російські царі ставилися трохи толерантніше до поляків, їх не вбивали голодом, як українців, до Польщі не заселяли мільйони росіян. Полякам, як нам в Україні, не ставили на керівні посади росіян. Але в кожної нації — свій шлях.
* * *
На Буковині є багато людей, які в радянських паспортах були записані румунами, але мають українські прізвища: Федорюк, Руснак, Петращук, Лесюк тощо. Позаяк мовне питання завжди привертало мою увагу, то я, старшокласниця, пояснювала це собі тим, що місцева влада так «українізувала» населення. Як же я помилялася... Все було з точністю навпаки. Це румунська влада так зрумунізувала українське населення. Українці з українськими прізвищами стали румунами. Зрозуміла я це після розмови, почутої в хаті моїх батьків, коли у нас в гостях були старші родичі. Одна з тіток моєї мами розповіла про «румунів» з українськими прізвищами, діди й бабусі яких не знали румунської. Тітка моєї матері приблизно 1915—1917 років народження, тобто одразу після розвалу Австро-Угорської імперії. З моменту входження частини українських земель до складу Румунії почались гоніння на українську мову.
Уже через багато років мене засмутив один випадок. Ми, українці-емігранти, у перші роки нашого життя в Іспанії вихідними збиралися великими групами в парках. Розмовляли, розповідали про своїх сеньйорів, шукали і пропонували роботу, відзначали свята й дні народження, співали пісень. Це були такі собі групи психотерапії: нас оточував чужий світ, і ми таким чином намагались якось вижити в ньому. У парках, крім нас, також збиралися румунки. Якось до нашої групи приєдналася група румунок і заспівала нам пісень про шахтарів українською мовою. Я з цікавістю почала їх розпитувати, чи не є вони українками, чи розмовляє хтось із них українською, хто навчив їх українських пісень? Деякі з них намагалися щось відповісти українською, але з того нічого не вийшло, легше було іспанською. Вони твердо сказали, що вони не українки, а румунки. І мені здалося, що відмовлялися вони від українства з якимось страхом і що вони боялись одна одну. Напевно, в Румунії визнання себе українцем могло накликати на сім’ю велику біду. Це є ще одним свідченням того, що народи-колонізатори дуже агресивні. Мені було боляче бачити, що ці явні нащадки українців не відчували себе гілочками, відрізаними від українського дерева, більше того, вони боялися це робити.
* * *
Усі колонізатори українських земель діяли однаковими методами, різниця полягала лише в мірі жорстокості. І напевно, першість у цій жорстокості належить Росії. Росія робила і робить все можливе, щоб найталановитіші, найавторитетніші, найрозумніші українці або служили Росії, або вона безжально знищувала тих українців, які могли б відірвати Україну від Росії, змінити світогляд українців, завдяки своєму таланту привернути увагу світу до України (М. Леонтович, С. Бандера, В. Івасюк, В. Стус, В. Чорновіл). І це хиже спостереження за українцями не припиняється ні на мить.
* * *
Мій чоловік — монгол. Він любить свою Монголію. В Улан-Баторі є дуже великий пам’ятник Чингізхану. Монголи боготворять свого знаменитого предка. Мій же чоловік звинувачує Чингізхана в теперішніх бідах Монголії. Досить велика територія сучасної Монголії населена менш ніж трьома мільйонами монголів. Чингізхан, щоб утримувати завойовані землі, відправив за межі батьківщини величезну кількість молодих монголів. Більшість із них ніколи не повернулися додому й асимілювалися із захопленим населенням або утворили клаптики колишньої могутньої імперії: Туву, Башкирію, Бурятію. І тепер колись могутня Монголія з численним населенням мусить маневрувати між Китаєм, який у будь-який момент може вихлюпнути за межі своїх кордонів зайве населення, та хижацькою Росією, завжди готовою поцупити все, що погано лежить.
* * *
Теперішні українці є постгеноцидним поколінням. Життя відселекціонувало найбільш боязких, покірних, таких, що можуть пристосуватися до будь-яких умов. Я познайомилася в Іспанії з одним дніпровцем, котрий з гордістю розповідав, що він — із роду запорозьких козаків, і його прізвище це підтверджувало. Але цей нащадок сміливих запорожців абсолютно спокійно розповів мені, що він свою дочку спочатку записав до першого класу російської школи, після помаранчевої революції дочка почала ходити у другий клас до української школи, а коли вже стало зрозуміло, що жодних змін в Україні не буде, дочка знову стала ходити до третього класу російської школи. Ось як можна мімікрувати залежно від політичної ситуації.
Проте, напевно, природа мудро навіть у боязких та лякливих зберігає про всяк випадок гени мужності, честі, благородства.
І якщо, попри катування, знищення, голодомори, український народ у своєму лоні виносив сьогоднішніх мужніх, сміливих, позитивних синів та дочок, Україна вистоїть. І в нас є багато причин, щоб перемогти. Ми маємо серед сусідів і цивілізовані країни. Населення України хоч і стрімко зменшується, все-таки ще має шанси з часом почати зростати. Нашу мову не потрібно, як іврит, оживляти після двохтисячолітнього сну. Наша мова жива, і нас багато. Треба лише, щоб українці не емігрували до Європ та Америк, а поверталися додому. Нам треба стати сильнішими, щоб навіть наші цивілізовані сусіди у своїх потаємних думках не орали українських чорноземів. І те, що дедалі більше українців уже розмовляють українською, — дуже добрий знак.
