Чорнобиль: 20 років по тому

Учора виповнилося 20 років від дня катастрофи на Чорнобильській атомній електростанції.

А сьогодні ми пропонуємо вашій увазі добірку з декількох «неформатних» матеріалів, присвячених Чорнобилю. У всіх цих матеріалів — одна загальна передісторія. Як повідомляв «День» (див. № 57), в першій декаді квітня студенти факультету журналістики Запорізького національного університету побували в зоні відчуження. Почалося все з однієї з книжок «Бібліотеки «Дня» — «Дві Русі», де студенти та їхні викладачі прочитали виступ Ліни Костенко «Україна як жертва і чинник глобалізації катастроф» (в ній поетеса, зокрема, наполягала на вивченні феномену чорнобильської журналістики). І закінчитися це починання має також книжкою, частиною якої, можливо, стануть і студентські враження, що пропонуються сьогодні до вашої уваги.

Подорож у місто N, або Повернення в майбутнє

У житті нації є певні дати й роковини, які пам'ятає кожна людина, незважаючи на її характер.

Чорнобиль є символом болю, сліз, страждань і безвиході, які супроводжували життя радянського населення. У спадок незалежній Україні він залишив ті ж страждання, біль і сльози, а ще тисячі людських жертв і 30-кілометрову зону відчуження. Чорнобиль — це три крапки в нашому майбутньому... І лише той може зрозуміти, що таке майбутнє, хто повернеться й познайомиться з минулим.

Студенти-журналісти Запорізького національного університету на чолі із заступником декана факультету журналістики Віктором Володимировичем Костюком задалися ідеєю створити книжку під назвою «Чорнобильська журналістика». Тому першим і головним нашим завданням стало відвідання Чорнобиля, Прип'яті, а також спілкування з ліквідаторами аварії на ЧАЕС і журналістами-чорнобильцями.

Зібравши команду з молодих та ініціативних, ми прибули на місце призначення. Перша зупинка — контрольно-дозиметричний пункт «Дитятки» зустрів нас загрозливим написом «Заборонена зона» й вартовими. Перевіривши документи, нас відпустили, але заборонили зупинятися, доки не прибудемо до Чорнобиля. Як виявилося, з міркувань безпеки.

Вражає лісосмуга з обох боків дороги, в гущині якої розташувалися покинуті й розбиті хатинки. Неначе привиди виглядали вони з-за дерев і дивилися на пусті дороги розбитими шибками.

Прибувши в місто, ми звернулися до державного підприємства «Агентство інформації, міжнародного співробітництва та розвитку «Чорнобильінтерінформ». Нашим екскурсоводом став Володимир Вербицький, працівник і ліквідатор аварії на ЧАЕС. Як виявилось, нині у зоні відчуження (а це 264 000 кв. км) проживають не лише працівники ЧАЕС, а й близько 200 самоселів. Одні живуть тут не постійно, до 15 діб на місяць, а інші не знають іншої рідної землі для себе. Рівень радіації, за словами пана Володимира, помірний, але наші засоби перестороги (хустки й одяг) усе одно не були зайвими.

Ще вдома, працюючи над майбутньою книжкою, ми ознайомилися з багатьма причинами аварії, тому тут нас більше цікавив стан речей на сьогодні. А він відбивається в таких цифрах: понад 2,5 млн. чоловік узяло участь у ліквідації аварії, 90 тисяч — залишилися інвалідами. 15 800 сімей отримують матеріальну допомогу через смерть годувальника.

Для працівників ЧАЕС образливим є ставлення журналістів. Зазвичай лише напередодні роковин ті пишуть про ліквідаторів, а протягом року навіть не цікавляться життям тих, хто щодня веде боротьбу з радіаційним ворогом.

Продовжуючи бесіду, ми виїхали до КПП «Лельов», що зустрів нас дзижчанням дозиметра. Як виявилось, підвищений рівень радіації ніяк не відобразився на працівниках. Поблизу четвертого енергоблока кипіла робота: працювали підйомні крани, машини. Дозиметристи й робітники, не звертаючи уваги на чергову екскурсію й дощ, займалися своєю справою. «Більшість робітників — це молоді люди, які приїжджають, щоб заробити гроші. Ми в обов'язковому порядку розповідаємо їм про правила радіаційної безпеки. Нерідко буває так, що після ознайомлення вони відмовляються, — ділиться Володимир Вербицький, — і за це не можна засуджувати. Ще досі існує небезпека, особливо для тих, хто працює поблизу самого блока. Та й для пересічної людини питання радіації завжди буде не до кінця зрозумілим, а тому — страшним».

Щоб якомога глибше розібратися з тим, які роботи проводяться нині на станції, ми звернулися до Юлії Марусич, спеціаліста інформаційного відділу ЧАЕС. На великому макеті четвертого енергоблока пані Юлія пояснила, де та як сталася аварія, яким чином відбувалася ліквідація. Також особлива увага була приділена саме об'єкту «Укриття». «Під час побудови захисного об'єкта науковці й працівники робили все можливе, внаслідок чого «Укриття» стало практично єдиним, неповторним захистом, що не має будь-яких аналогів у світі. Але через температуру всередині реактора, роки й проблеми із самими стінами четвертого енергоблока зараз ми працюємо над новим захистом. Він коштуватиме 45 млн. доларів і, за оцінками експертів, буде придатний до експлуатації сто й більше років». Але, для порівняння, період повного розпаду радіоактивних елементів становить близько 45845 років.

Як виявилося, суму, потрібну для побудови безпечного конфаймента (нового укриття), виділяє як наша держава, так й іноземні країни — США, Італія, Франція та інші. Тому для роботи задіяли багато працівників, які так само, як і 20 років тому, працюють позмінно. Терміни побудови ще чітко не визначено, та пані Юлія запевнила, що люди роблять усе можливе для швидкого та якісного результату.

Далі наша дорога пролягла в Прип'ять, місто, де 27 квітня 1986 року розпочалася евакуація населення. «Щоб не викликати паніку, яка була б небезпечною в такій ситуації, людям повідомляли про те, що вони повинні взяти гроші, документи та їжу на три доби. Щогодини по радіо лунали повідомлення, а до кожного під'їзду підходили автобуси», — згадує Володимир Вербицький. Досить природно виникло запитання, чому ж людям не розповіли про справжній стан речей. Виявилось, урядова комісія та навіть керівництво станції не вірили в такі рівні радіації. Дозиметри не фіксували справжніх показників тому, що не були розраховані на такий високий фон.

Доки ми їхали, я намагалася уявити собі, яке зараз це місто... Чорнобиль уже здивував мене, й чогось подібного я очікувала й від Прип'яті. Початкові роздуми зводилися до того, що саме Чорнобиль повинен бути покинутим містом. А працівники — жити в Прип'яті. Але тут на нашу команду чекало одне з найсильніших вражень. Найстрашніших.

Місто, що колись було парковою зоною, тепер зовсім заросло деревами. Пусті, покинуті будинки, розбиті шибки, сліди не лише виселення, а ще й масового вандалізму.

З дев'ятого поверху готелю «Полісся» колись відкривався чудовий краєвид на місто, площу, Будинок культури «Енергетик». Тепер же — сірі, пусті, завмерлі вулиці. Місто-привид... Між плитами на підлозі готелю проросли молоді деревця, кімнати нагадували про життя людей: покинуті речі, газети, одяг. Поряд із готелем — приміщення, де працювала урядова комісія з питань ліквідації аварії на ЧАЕС. Також покинуте приміщення, де лише зруйнований металошукач залишився свідком тих трагічних подій. За іронією долі, 27 квітня був відкритий дитячий майданчик з електромашинками й каруселями. Цілий день, уперше й востаннє, він безкоштовно радував малюків своїми розвагами та яскравими кольорами. Наступного дня він виявився непотрібним — населення в місті вже не було. Саме тоді й зупинився час...

Одна думка постійно переслідувала нас: скільки ж людей могли щасливо жити в колись гарному, зеленому місті Прип'ять. Але два кілометри, що розділяли Прип'ять і Чорнобиль, стали відстанню пам'яті, яку ще досі не пройшов кожен житель міста, бо таке не забувається.

Відвідали й пам'ятник пожежникам-ліквідаторам. Його назва чітко говорить про те, що зробили безстрашні професіонали: «Тим, хто врятував світ». Подякувавши за допомогу працівникам агентства «Чорнобильінтерінформ», ми поїхали звідти — мовчки. Кожен із нас намагався осмислити й узагальнити все те, що почув і побачив. Відчуття були різними. Але власне я зрозуміла: хоч скільки б вивчала цю тему, знайомилася зі спогадами людей, які побували тут, ніколи не зрозуміла б життя в зоні відчуження. Я й у страшному сні не змогла б уявити розбите, покинуте й мовчазне місто, яке вже 20 років не чуло дитячого сміху й не бачило щасливих облич.

Отримавши значну «дозу» інформації та вражень, наша група вирушила назад до Києва, де на нас чекала ще одна зустріч. Цього разу ми мали змогу поспілкуватися з тими, хто ризикував життям для того, щоб розповісти правду іншим. Журналісти-чорнобильці, члени Національної спілки журналістів України, погодилися зустрітися з нами й поділитися спогадами про свою роботу навесні 1986 року...

Під час нашої подорожі було зібрано безліч вражень, думок, фото- та відеоматеріалів. Я вважаю, що ця подорож дала нам неоціненний досвід. Додамо до нього бажання, зацікавлення, стоси наукових і журналістських матеріалів, значну кількість аналізу й критики. І в результаті отримаємо довгоочікувану книжку «Чорнобильська журналістика»...

«Машина часу», яка вийшла з ладу...

Чорнобиль — це те місто, яке вражає своїм монументальним спокоєм. Тут гріх не схилитися в поклоні перед безстрашшям і відчайдушністю ліквідаторів наслідків чорнобильської трагедії.

Чорнобильська статистика невтішна, а ще ж не враховано тих, хто внаслідок трагедії був позбавлений радості батьківства, й тих, хто поніс своє горе за межі Чорнобиля й 30-кілометрової зони. Кажуть, щодня помирає майже 50 — 70 ліквідаторів. Тобто за рік їх помирає близько 18 — 26 тисяч...

А місто Прип'ять! Наче машина часу, яка щойно вийшла з ладу. Люди, які опиняються в цьому місті, відчувають себе ніби в іншому вимірі, на іншій галактиці, в якомусь напівпотойбічному світі. Висохлі постаті вештаються пустельними вуличками, а чорні графіті витанцьовують на стінах якісь страшні міфічні па. З напіврозвалених стін будинків іронічно всміхаються фотографії передчасно постарілих дітей. Скрізь пустка... Величезна відмінність Прип'яті від інших міст полягає в тому, що там цілковито відсутні звуки: ані звичного міського гулу двигунів, ані метушливої біганини звіряток, ані шелесту листя, ані вітру. Він губиться у хащах — адже не заросла лише центральна частина міста. Володимир Вербицький розповідає, що в ті часи місто було молодим і дуже багатим. Середній вік мешканців становив 26 років, а народжуваність тут була найвищою в Україні. За три кілометри від міста була залізниця й русло річки. Уже тоді в Прип'яті працював нічний магазин. Також тут були високі галузеві оклади — по 200 — 250 рублів на місяць. Звичайний робітник міг спокійно дозволити собі вечерю в ресторані. У Прип'яті буквально «розліталися» величезними партіями дорогі меблеві гарнітури «Європа». Кожна четверта сім'я мала власне авто, а всі родини, за бажанням, — дачну ділянку. Черга на квартиру становила близько тисячі осіб, але максимум впродовж трьох років квартиру одержували всі. Сюди приїздили працювати на запрошення. У місті було висаджено понад п'ять тисяч троянд. Зараз вони, щоправда, переродилися в шипшину, а тоді їх дозволяли зривати школярам й усім, кому троянди гріли душу. Наступна зупинка на нашому шляху — Свято-Ільїнська церква, зведена за всіма канонами православ'я. Батюшка оселився неподалік і вже закладає фундамент для іншого храму. На дошці оголошень ним постійно оновлюється інформація з газет. І насамкінець — ліс, пророслий крізь хатки, які колись були приватним житлом і вмістилищем родинного затишку. Тепер вони — лише частка спокою й попелу пам'яті від тих далеких страшних часів, коли паморочилося в голові від безвиході й треба було негайно щось робити... Боже, збав від подібного лиха!

Для них Чорнобиль був війною

Аварія на Чорнобильській атомній електростанції — це трагедія не лише нашої країни, але й усього світу. За ці роки Чорнобиль став таким собі символом-попередженням для людства про те, до чого може призвести безвідповідальність та легковажність людей...

У книжці під назвою «Чорнобильська журналістика» (яка має стати підсумком роботи ініціативної групи зі студентів першого — третього курсів факультету журналістики ЗНУ на чолі із заступником декана факультету Віктором Володимировичем Костюком) планується подати результати дослідження засобів масової комунікації з висвітлення подій 1986 року, а також розповісти про тих журналістів, які ціною свого здоров'я, а іноді й життя подавали інформацію про ліквідацію наслідків аварії безпосередньо з місця подій.

У рамках роботи над цією книжкою сьомого квітня було проведено зустріч з журналістами Чорнобиля в Національній спілці журналістів України в м. Києві. Нам вдалося зустрітися і поспілкуватися з багатьма старшими колегами, для яких чорнобильська трагедія стала головною темою їхнього життя.

Те, що цією тематикою цікавляться майбутні журналісти, стало приємною несподіванкою для членів Асоціації журналістів Чорнобиля, яку очолює Юлій Васильович Сафонов. Він зустрів нас з неприхованою радістю, і завдяки його турботі та старанням, офіційна і така довгоочікувана зустріч перетворилася на теплу дружню бесіду про ті страшні спогади і той біль, які все ще живуть у серці кожного з цих журналістів.

Після короткої розповіді про кожного з присутніх журналістів Юлій Васильович розповів нам про те, як він потрапив до Чорнобиля. Перша поїздка відбулася 12 травня 1986 року. Юлій Васильович на той час працював у «Робочій газеті» у відділі інформації. Тоді не вистачало дозиметрів, і разом зі знайомим інженером вони везли їх на станцію. Приладів було близько вісьмидесяти, і коли вже безпосередньо біля станції вони вирішили подивитися на показники цих дозиметрів, виявилося, що всі вони видавали різний рівень радіації. Вже пізніше з'явилися дозиметри-олівці та накопичувачі, але дізнатися, скільки ж рентгенів «схопив» кожен із них, зараз уже неможливо через недосконалість техніки для вимірювання рівня радіації, яка тоді використовувалася.

Олександр Григорович Побігай, який виступав наступним, акцентував увагу на тому, що зараз спостерігається тенденція на зменшення впливу наслідків аварії на здоров'я не лише ліквідаторів, але й жителів України, Білорусі, Росії та інших потерпілих країн. Але цю інформацію не можна приховувати. Журналісти зобов'язані — хто пером, а хто камерою — звертати увагу громадськості на проблеми, пов'язані з наслідками впливу радіаційного забруднення внаслідок аварії на ЧАЕС.

Розповів Олександр Григорович і про те, що до Чорнобиля журналісти їхали добровільно, але тоді вони не знали про ту небезпеку, на яку наражалися, працюючи в зоні. Туди їхали в робочому костюмі, а потім у цьому ж самому костюмі ходили на роботу. Адже першу інструкцію від МОЗ СРСР про те, як поводитися після аварії на атомній станції, було видано тільки сьомого травня. А інформацію про йодове випромінювання, яке є одним із найнебезпечніших, не було подано вчасно. Адже дуже багато людей могли зберегти своє здоров'я, якби знали, як себе убезпечити.

Матеріали журналістів підлягали жорстокій цензурі. Всю інформацію про рівень забруднення та про небезпеку для життя заборонялося подавати, кожен рядок ретельно вичитували.

Радіожурналіст Микола Кузьмович Домнич був одним із перших журналістів, які спілкувалися з людьми, евакуйованими з тридцятикілометрової зони. Вже 28 квітня 1986 року в селі Дружнє він записав матеріал про евакуацію, а п'ятого травня поїхав безпосередньо на атомну станцію. Спочатку було трохи страшно, але потім тягнуло туди знову й знову. Хотілося подивитися, як ідуть роботи і що відбувається на станції. Микола Кузьмович підготував дуже багато матеріалів із Чорнобиля, але всі вони підлягали жорсткій цензурі, і з цим нічого не можна було зробити.

Гусєв Олег Петрович, який на той час був кореспондентом газети «Правда», пропрацював у зоні відчуження 144 дні. Він писав про те, що відбувається на атомній станції до самого закриття саркофагу. Олег Петрович мав спеціальний пропуск з написом «всюди», який дозволяв йому знаходитися в місцях, закритих навіть для деяких працівників. Колеги заздрили йому, але це був пропуск, який «наближав до смерті», і не всі тоді про це знали.

Сьогодні Олег Петрович є автором шістнадцяти книг на чорнобильську тематику. Робота над книгами дає йому сили, щоб жити.

Один із наймолодших членів Асоціації журналістів Чорнобиля Микола Іванович Хрієнко побував на 130-метровій точці, а саме — на трубі четвертого реактора. Але це відбулося вже у 1989 році. Відразу після аварії йому не вдалося поїхати до Чорнобиля через проблеми зі здоров'ям. Уперше відвідавши зону відчуження, Микола Іванович був настільки вражений побаченим, що звільнився з «Сільських вістей» і почав працювати у «Віснику Чорнобиля». Це був уже 1990-й рік, і цензура не була такою жорсткою. Журналістам дозволялося писати правду про масштаби та наслідки аварії. Матеріали Миколи Івановича неодноразово передруковувалися у виданнях багатьох країн.

Свою історію нам розповів і наш земляк Станіслав Федорович Прокопчук. Він повідомив про російсько-український проект «Стабілізація», про стан укриття четвертого енергоблоку сьогодні. Так само, як і інших журналістів, ніхто Станіслава Федоровича до Чорнобиля не посилав, тому що відповідальність за журналістів узяти на себе начальство не наважувалося. Готові матеріали тижнями лежали в Москві, але їх не пропускали до друку. За свою роботу Станіслав Федорович отримав Золоту медаль «За мужність і майстерність» у висвітленні чорнобильської катастрофи, якої були удостоєні лише 32 журналісти. Половини з них сьогодні вже немає в живих.

Дуже тепло згадали журналісти, які зібралися, ініціатора створення Асоціації журналістів Чорнобиля Ігоря Івановича Засєду, якого, на жаль, уже немає в живих. Членами цієї асоціації на сьогодні є 70 журналістів. З кожним роком їх стає дедалі менше...