Шановна Ларисо Олексіївно!
Вирішив спробувати запропонувати до вашої уваги статтю, назву якої узяв зі слів пісні.
Кожен номер «Дня» для мене рівнозначний зустрічі зі старим другом, оскільки позиція ваших постійних авторів мені близька. Сподіваюся, що ваша шанована газета й надалі дотримуватиметься своєї пріоритетної інформаційної лінії. Її голос після недавніх президентських виборів особливо важливий, оскільки нова-стара влада не зацікавлена в реальному проведенні широкомасштабних державних реформ. Останні неможливі без революційної перебудови суспільної свідомості, а регіоналам революція ні в якому вигляді не потрібна.
Нещодавно дізнався, що в Донецьку олігархи не шкодують колосальних грошей (десятки мільйонів доларів) на те, аби «міжнародні консультанти» вигадали, як змінити мислення українського соціуму. Пуста витівка, оскільки для цього донецьким босам слід перш за все зайнятися коректуванням свого власного мислення, а на це вони навряд чи підуть. Упевнений, що відокремлення себе від суспільства їм дорого обійдеться.
Сьогодні українське суспільство все чіткіше і виразніше розуміє, що без корінного реформування практично всіх сторін соціального, економічного та політичного життя подальше існування України як незалежної держави, що стабільно розвивається, і шанованої у всьому світі країни стає неможливим.
Узагальнюючи наші інституційні недоліки і пропонуючи їхнє усунення за допомогою різних реформ, незалежні експерти, проте, не приділяють уваги виявленню причин роз’єднаності українського соціуму. В результаті ми вкотре (скільки раніше подібних благих ініціатив у нас уже було!) виявляємося неспроможними зробити найголовніше — вийти на широкий шлях цивілізаційного прогресу. Наші попередні невдачі переконують, що не маючи уявлення про ці причини, не можна навіть шляхом складення такої грунтовної «Стратегії модернізації України», сподіватися, що шлях до поставленої мети буде правильним і ефективним. Не діставшись до першопричин, що породили вже давно перезрілі українські проблеми, ми можемо отримати в результаті всіх наших відчайдушних зусиль лише нікчемний і холостий «пшик».
При тому, що нам сьогодні справді потрібно багато що змінювати (чого варта, наприклад, необхідність редагування Конституції, що нині гостро встала?), ми не озброєні стратегічними критеріями оцінки правильності цих змін. Як, наприклад, сьогодні, не кривлячи душею, можна говорити про якісь зміни Конституції, коли останні акції ВР свідчать про те, що «слуги народу» керуються не державними інтересами, а своїми егоїстичними вигодами, миттєвою кон’юнктурою?
Коли експерти зачіпають «Механізми оновлення Конституції», то вони кажуть про необхідність «...підготувати і провести конституційну реформу в інтересах суспільства та держави...» Але слід мати на увазі, що за майже 20 останніх років українське суспільство змінилося як у матеріальному плані, так і в духовному. Воно вже зовсім не те, яким було на межі 80—90-х років минулого століття. Головна особливість його трансформації — різке відмежування українців від своєї держави, розчарування в ній, зневіра в можливості яких-небудь позитивних змін. І як наслідок — загальний перехід до «шлункового» мислення, підсвідома самоізоляція людини від навколишньої дійсності, нерозуміння і депресія від усвідомлення свого безсилля якось вплинути на ситуацію, повна байдужість до свого вибору, готовність «продати» свій голос тому, хто більше за нього заплатить. Проте всім, хто ще здатний тверезо і неупереджено оцінювати ситуацію, зрозуміло, що подібне ставлення до реалізації свого виборчого права принижує людину і пригнічує її, робить іграшкою в руках «сильних світу цього», які безсовісно маніпулюють її свідомістю. Створивши кланово-олігархічну систему державної влади, саме вони, представники найбільших фінансових угруповань, вирішують, в якій клітинці бюлетеня виборцеві ставити відмітку. Україна сьогодні — держава не народу і не для народу, а тих, хто трансформував всю державну систему країни «під себе». В результаті в Україні склалася волаюча за величиною і масштабами майнова диференціація суспільства, що вражає своєю соціальною несправедливістю. За словами Сергія Грабовського і Василя Зілгалова, «...нові великі власники разом із владою поводилися в Україні так, як зграя завойовників... 90% українського національного багатства належить десяти відсоткам населення, а якщо придивитися уважніше, то практично все це багатство виявиться зосередженим у руках кількасот сімей» («Двобій капіталізмів», — «День», №46, 17.03.10).
В умовах, коли сучасна українська держава в особі правлячої еліти, паразитуючої на неуцтві, примітивному мисленні та дезорієнтації суспільної свідомості, «...фактично відсторонилася від сприяння громадянському суспільству та його розвитку», великого значення для України набуває питання про шлях до духовної єдності народу. Здавалося б, експерти мали б, якщо й не вдаватися до деталей, то аргументовано обкреслити хоча б загальну схему відшукання цього шляху. На жаль, таких спроб вони не роблять.
Експертів непокоять проблеми «релігійного миру», «об’єднання нинішніх гілок історичної Київської Церкви», «релігійний діалог». Вони ратують за «надання церквам та релігійним об’єднанням статусу юридичної особи» і навіть стверджують, що надання їм «права виступати засновниками навчальних закладів (як духовних, так і загальноосвітніх) приватної форми власності є вимогою часу». Тобто, духовну єдність народу автори стратегії модернізації бачать лише в релігійному ключі і тому виступають за клерикалізацію України і теологізацію свідомості її громадян.
Так, церква сьогодні грає певну позитивну роль у справі поширення в країні загальнолюдських морально-духовних цінностей. Вона має давню історію і її внесок у становлення нашої цивілізації важко переоцінити, що, безумовно, викликає до неї пошану і навіть вдячність. Проте в історії церкви немало й темних сторінок. Найголовніша ж негативна її особливість у тому, що церква ніколи не була і не є сьогодні поборницею науково-технічного прогресу.
Передові країни світу вже давно вибрали своїм стратегічним напрямом використання знань учених і постійно стимулюють розвиток природничих і технічних наук, будують на цьому всю свою систему освіти. При цьому їхня науково-технічна стратегія розвитку не має нічого спільного з релігією. Тому очевидно, що орієнтація на теологізацію духовного життя громадян країни, яку пропонують експерти, — шлях, що веде Україну в безвихідь, до ганебної убогості та відсталості, робить нас лише споживачами продукції, зі всіма витікаючими з цього наслідками. Але якщо не в релігії, то де ж ті морально-духовні ідеали, що здатні об’єднати нас задля досягнення певної високої мети?
Безумовно, сьогодні нам, як повітря, необхідно поліпшити виборчу систему, перетворити застарілу неефективну структуру публічної влади, реформувати бюджетну і судову сфери, вдосконалити Конституцію тощо. В цілому йдеться про проведення корінних системних змін нашого державного устрою. Але вони неможливі в тій ситуації, що склалася зараз в Україні, коли суспільство дезорієнтоване відсутністю соціально-етичних норм, повноцінних пріоритетів, чітких загальноукраїнських морально-духовних критеріїв, а зі всім цим і невизначеністю самого сенсу свого існування. На дев’ятнадцятому році незалежності ми не озброєні жодними уявленнями про всеукраїнську загальну мету, позбавлені науково обгрунтованих орієнтирів, які були б основою успішної модернізації України.
На думку автора цих рядків, доцільно дотримуватися такого плану:
1. Охарактеризувати особливості процесу зародження морально-духовних цінностей людства в минулому з детальним аналізом і оцінкою того, що закладалося в голови громадян колишнього СРСР у марксистсько-ленінський період нашої історії.
2. Дати розгорнуту загальну характеристику сучасного стану суспільної свідомості в Україні. При цьому розглянути історичні, соціально-економічні та політичні передумови його формування.
3. Виявити взаємозв’язок між недоліками українських реалій і відсутністю в країні загальних єдиних ідеалів. Показати необхідність створення науково-теоретичної бази морально-духовних основ громадянського суспільства України.
4. Сформулювати принципові положення цих основ і обгрунтувати їхню пріоритетну роль у формуванні української суспільної свідомості.
5. Розробити тактичну Програму впровадження морально-духовних основ у нашій країні. Дати практичні рекомендації політичним силам, громадським організаціям та іншим об’єднанням українців. Озброїти знаннями ті консолідовані структури нашого соціуму, які свідомо візьмуться за реалізацію цієї Програми і стануть передовим загоном творців нової, воістину громадянської державної системи України.
Усі ми маємо чітко усвідомлювати, що «Стратегія модернізації...», запропонована незалежними експертами, здатна лише тоді набути реальних рис, коли суспільна свідомість матиме визнані на державному рівні, включаючи і Конституцію країни, чіткі орієнтири.
