Нещодавно в місті Ірпені на Київщині вийшла друком книжка «Життя і долі» вчительки-пенсіонерки Августи ЛЕОНТОВИЧ. Її мама, Ірина Андріївна Леонтович-Левицька в дитинстві та юності мешкала в Чернігові по сусідству з Коцюбинськими. Ірина Левицька ходила в один клас гімназії разом з Іриною Коцюбинською, часто бувала в будинку своєї подруги. Дівчатка разом готували уроки.
Ірина Андріївна вже померла, а донька записала й оприлюднила мамині розповіді про спілкування з Коцюбинськими.
Ось спогади про Михайла Коцюбинського: «Справжнім святом у родині був час, коли приїздив батько — Михайло Михайлович. Усі разом збирались у вітальні за великим столом, слухали його розповіді, роздивлялися сувеніри. Він завжди привозив у дарунок щось цікаве, унікальне, та ще ж умів чудово розповідати. Голос у нього був оксамитовий, мелодійний. У Михайла Михайловича було слабке здоров’я, необхідне було лікування за кордоном. Крім того, він бував у таких колах, де потрібно було мати відповідний зовнішній вигляд. Одягався дуже вишукано й зі смаком. На великих прийомах двічі в одному й тому ж костюмі не з’являвся. Любив красиві краватки, мав золоті запонки. На все це потрібні були кошти, і чималі. Витрати великі, а прибутки, зарплата — мізерні. Сім’я велика: четверо дітей, двоє батьків, зовиця Лідія, сліпа мати Михайла Михайловича — вісім душ. Сім’я відомого письменника завжди на виду, потрібно було підтримувати імідж. Не вистачало коштів на харчування. Брали продукти в борг: борошно, м’ясо, крупи, жири і т. ін., а в певне число місяця біля воріт шикувалась велика черга. Люди стояли, щоб забрати борг. Тоді виходила служниця, давала по кілька монет, що далеко не сплачувало цього боргу. Люди сварились, кричали, проклинали і розходились. З горем навпіл розраховувалися з боргами і робили нові. Часто прибігали й до нашої бабусі позичити те чи інше. Бабуся була хорошою господаркою, тримала корову, невелике господарство і завжди з радістю ділилася. Вона була задоволена, що її донька спілкується з цією сім’єю».
Найтеплішими словами мама Августи Костянтинівни згадувала дружину письменника Віру Устимівну.
1952 року Августа Леонтович з мамою відвідала Чернігів, побувала на екскурсії в музеї Михайла Коцюбинського. Її вразило, що вона не почула жодного доброго слова про Віру Устимівну, котра робила все можливе і неможливе для створення найкращих умов для сімейного життя, творчої праці чоловіка, виховання дітей. Ірина Коцюбинська в спогадах мало написала про свою матір. Августа Костянтинівна розповідає про Віру Устимівну зі слів своєї матері: «Коли зроблені уроки, збирався гурт дітей, сідали всі зручно, і Віра Устимівна починала читати або грати. Всі слухали з захопленням. А підбирала вона класичні твори з музики чи художньої літератури. Це були цікаві твори і корисні. Віра Устимівна працювала, уміла створити родинний затишок, вела господарську роботу, громадську, виховувала дітей, порядкувала у садочку на городі. Бо треба було доповнювати свій небагатий сімейний бюджет. Мати згадувала, як Віра Устимівна у великих старих черевиках порається по городу. Тягає гарбузи до веранди, а тут гості... Прибігає служниця, повідомляє: «До вас гості!» Віра Устимівна швиденько вмивається, переодягається, поки служниця запрошує гостей до вітальні. Виходить до гостей, ніби щойно й не була на городі. Пані!.. Адже в той час чорну роботу вдома було ганебно виконувати панам. У них для цього тримались слуги. Але при всіх своїх клопотах, нестатках та зайнятості в сім’ї Коцюбинських вміли робити свята. Віра Устимівна знаходила час і викроювала якісь кошти, щоб до свят пошити дівчаткам недорогі сукні, але завжди зі смаком. Робились якісь обнови і хлопчикам. А часом Віра Устимівна брала своїх дітей та всіх малих сусідських (у тому числі й мою маму), йшли за місто на природу. З цієї нагоди купувала велику в’язку бубликів, якими потім всіх пригощала, — на кращі гостинці коштів не було. Віра Устимівна багато й цікаво розповідала, читала дітям художню літературу. Діти відпочивали, а бублики були тут найсмачнішими. Скільки дітям радощів приносили ці прогулянки! Як збагачувало це духовний світ дітей бідних родин околиці. Вони чекали їх, як свята, де і погратись можна, і побігати, і так душевно поспілкуватися. Не одне з них перенесли такі свята-відпочинки і у свої майбутні сім’ї. А ще Віра Устимівна працювала, була головним учасником підготовки та проведення літературних субот, організовувала прийоми іменитих гостей. Треба було уміти зустріти їх, накрити стіл, вести на належному рівні розмову на різні теми: музика, література, політика. Вона чудово грала на фортепіано. А які квіти вирощувала, який затишок робила в садку! Вона була передовою людиною, вірним щирим другом і порадником письменника у його творчих справах, була мудрою, вірною дружиною, прекрасною матір’ю, невісткою».
Ірина Андріївна Леонтович-Левицька розповідала і про інших членів сім’ї Коцюбинських. От спогади про сина письменника, Юрія: «Коли приїхав до Чернігова, обіймаючи високі керівні посади, — продовжував боротися з контрреволюцією. Було виконано багато розстрілів молоді. Мама розповідала, що, коли стемніє, через їхній двір до садиби Коцюбинських пробирались, лізли на той пагорб матері заарештованих хлопців. Вони молили-просили Віру Устимівну поговорити з Юрком, адже він їх знає, разом учились, в одному місті жили, — впевнити, що не шкодили вони владі, революції і т. д. Віра Устимівна поділяла погляди своїх дітей. Але її життєвий досвід, мудрість, розум промовляли за інший підхід до справи. Вона намагалася поговорити з Юрієм, передати благання матерів за дітей, котрі були заарештовані та приречені на смерть. Чи винні вони, що народилися в іменитих сім’ях?.. Але Юрій нічого не хотів слухати, був невмолимий, рішучий. Розстріли продовжувались. Мати була проти цього. Тут їхні погляди розходилися, і з цього приводу в них були суперечки, конфлікти. За підписами Юрія нещадно велась боротьба з контрреволюцією, розстрілювали молодь».
Проте й самого Юрія Коцюбинського московські комуністи теж розстріляли. Москва використала сина класика української літератури для загарбання України, а потім знищила його. Про долю Юрія Коцюбинського особливо слід пам’ятати тим українцям, хто знову тягне Україну в московське ярмо. Їхнє життя може так само безславно закінчитися, як і життя їхнього попередника — московського прислужника Юрія Коцюбинського.
У передмові до книжки директор Чернігівського літературно-меморіального музею-заповідника М. М. Коцюбинського І. Ю. Коцюбинський і заступник директора з наукової роботи О. І. Єрмоленко зазначають: «Спогади досить цікаві, записані майстерно, талановито, вони відкривають нові сторінки життя дружини письменника — Віри Устимівни Коцюбинської. Вона постає перед нами турботливою дружиною і мамою. Вона вміла організувати дозвілля не лише своїх дітей, а й збирала сусідських дітлахів, ходила з ними на прогулянки, читала їм книжки. Досить цікавими є сторінки, в яких оповідається про музей у роки директорства Хоми Михайловича Коцюбинського. Звичайно, не все із записаного підтверджено документально, не з усім ми можемо погодитись, але вважаємо спогади цікавими та оригінальними. Вони можуть стати в пригоді і музеєзнавцям, і науковцям у подальшій роботі над життєписом М. Коцюбинського».
