18 липня 1863 року П. Валуєв надіслав до Київського цензурного комітету таємний циркуляр, який пізніше дістав назву «валуєвського»: «...пропоную Київському цензурному комітету зробити розпорядження, аби до друку дозволялися лише такі твори на малоросійському наріччі, які належать до галузі красного письменства, пропуск же книг тією мовою як релігійного змісту, так і навчальних і взагалі призначених до початкового читання народу, призупинити».
У німецькому містечку Еме, де цар Олександр II перебував з родиною на відпочинку, ним був підписаний черговий антиукраїнський цензурний циркуляр. На відміну від валуєвського невизначеного «приостановить» головною домінантою цього акту стало слово «воспретить» (щодо видання книг українською мовою, — Т.М. ).
Це лише частина того, що відбувалося дуже довгий час з розвитком української мови — такої милозвучної і неповторної, але розірваної й облитої брудом. Хто сказав, що наша мова «селюцька і холопівська, рабська й малороська»? Вона стоїть на другому місці після італійської за милозвучністю, барвистістю і ніжністю. Але під тягарем історії і циркулярів українська мова почала змінюватись, і не в кращий бік. Тим часом росіяни пропагували розуміння української мови — як переробленої польської, а поляки, у свою чергу, казали, що це — зіпсована російська, і кожний стояв на своєму, і був упевнений у своїй правоті.
І за часів СРСР Кремль систематично проводив політику розширення вживання російської мови в Україні й обмеження української. Тоді був використаний цілий ряд засобів, аби змусити людей розмовляти російською. Навіть зараз багато хто пам’ятає той час, коли кар’єра залежала від того, наскільки ти знав російську мову. Найцікавіші публікації виходили саме цією мовою. У містах чинився сильний соціальний тиск для того, щоб люди використовували російську мову. Хіба діти були винні, що ставлення до них і успішність у школі залежала від того, чи володіли вони російською мовою? Діти соромились рідної мови, бо у школі тих, хто нею розмовляв, вважали «селюками».
Під впливом усього переліченого українська мова з часом змінювалася і спотворювалася, люди, що з народження розмовляли мовою дідів і прадідів, під тиском змішували її з російською, внаслідок чого виник сумнозвісний суржик, який можна почути будь- де і від різних за соціальним становищем людей і який повинен був характеризувати наш народ як неосвічений. Суржик — не що інше, як заміна української мови, гібридна форма висловлювання, штучно утворена для того, щоб наша мова зникла назавжди або трансформувалась у те, що ми зараз чуємо.
Багато людей не помічають цього, інші знають, як вони розмовляють, але їм все одно. Чому суспільство нехтує цією важливою проблемою? Адже кожний народ відчуває гордість за свою батьківщину і свою рідну мову. Ми теж колись мали цю гордість...
Відродженню української мови повинні сприяти ми самі. Я особисто вважаю, якщо людина не знає української мови (хоча, мешкаючи в Україні, можна було б докласти зусиль, щоб її вивчити) — нехай розмовляє російською, і навпаки, але не змішує їх: початок слова — українською, кінець — російською. Є така приказка: «Людина стільки є людиною, скільки мов вона знає». Але якщо знаєш лише одну, то знай досконало або хоча б правильно розмовляй нею.
