У газеті («День», №№135, 136) надрукована стаття С. Висоцького «Таємне та очевидне». Не претендуючи на всебічну оцінку цієї статті, я дозволю собі висловити певні зауваження.
С. Висоцький представляє В. Ющенка як виразника думок усього українського народу. «...В. Ющенко озвучив лише те, що давно визріло в душі народу». Які думи визрівали в душі народу? А ось які: варто «поминати людей зі свого роду, людей «однієї крові». А як щодо інших занапащених режимом людей — поминати їх чи ні? У моєму рідному селі померли з голоду, нарівні з іншими селянами-українцями, дві російські жінки, що вийшли свого часу заміж за українських хлопців. Згідно з логікою автора, їх не треба поминати, вони іншої крові. Більшість українців моляться за всіх безневинно вбитих, а не лише за українців. Вони чинять по-християнськи, і, сподіваюся, чинитимуть так і надалі, незважаючи на націоналістичну пропаганду.
Говорити від імені усього українського народу дуже складно. Річ у тім, що українська нація не є монолітною, вона складається з двох субетносів: південно-східних українців і західних українців. У них різна історія, різні погляди на свій історичний шлях, на своє минуле, на наші геополітичні інтереси. У них різна культура та менталітет. У цих умовах політик, якщо він хоче об’єднати націю, повинен визначити проблеми, які хвилюють обидва субетноси, та представити їх як національні інтереси країни. На жаль, в Україні реалізовувався принцип: «національні інтереси — це те, що скаже той чи інший лідер». Спроби подати нації цінності однієї влади як загальнонаціональний інтерес, а також розділити українську націю на «свідомих» українців і «несвідомих», які ще не «встали з колін», знаходяться у «рабському положенні», лише посилюють розкол і призводять до політичної нестабільності.
С. Висоцький високої думки про націоналізм як суспільно-політичну течію і світогляд. Він цитує вельми сумнівну думку одного філософа: «Визначальною для ХХ століття була не боротьба класів і не суперництво ідей у боротьбі націй». Для ХХ століття визначальною була не боротьба націй, а боротьба демократичних сил із тоталітаризмом і авторитаризмом, в якому перемогла демократія з її ключовим лозунгом рівноправності націй, співпраці та дружби між ними. Після краху радянського авторитарного ладу нові держави, що утворилися, в тому числі й Україна, почали розбудову демократичного суспільства. На жаль, процес демократизації у нових країнах відбувається важко, оскільки йому заважає націоналістичний і великодержавний дурман. Великодержавна риторика, що міститься у листі Д. Медведєва до В. Ющенка, викликала цілий шквал публікацій у ЗМІ, в яких вся провина за погіршення українсько-російських відносин покладається виключно на російського президента. Не треба лукавити. Обидва президенти кооперативно погіршували українсько-російські відносини. Зокрема, з моменту обрання В. Ющенка на посаду Президента України, він став регулярно виступати із заявами, які керівництво Росії сприймало як недружні або навіть ворожі. Практична цінність таких заяв дорівнює нулю, незрозуміло, навіщо він їх робить. Навіщо главі держави при кожній зручній нагоді повторювати, що Україна прагне вступити до НАТО? При цьому у нашого керівництва вся пара йде у свисток, і воно нічого не робить для практичного виконання. Армія деградує, її роз’їдає корупція, бойова техніка застаріла, бойовою підготовкою війська майже не займаються через недофінансування, офіцери не мають квартир, склади боєприпасів регулярно вибухають, і при цьому керівники майже нічого не роблять для виправлення такого положення. Треба довести нашу армію до стандартів НАТО, а потім вже питати згоди народу говорити про вступ до цієї організації — так має думати і робити будь-який європейський політик.
Чому вище державне керівництво діє так неефективно? На мій погляд, тому, що наші політики неправильно розуміють українську національну ідею. Вона полягає не у віддаленні від Москви. Не в адміністративній українізації, не у створенні єдиної помісної Православної церкви і не у вступі до НАТО. Спроби «проштовхнути» ці проекти у життя зустрічають великий опір, розколюють націю на частини, дезорганізують все суспільне життя. Життєздатну національну ідею не можна вигадати або списати з якихось текстів, вона має бути екстрагована з життя, з думок усього українського народу. Українська національна ідея полягає в єдності й злагоді всього народу, в демократичному розвитку суспільства, в економічній і політичній стабільності та в достатку кожної сім’ї, в добросусідських відносинах з усіма нашими сусідами та світовою спільнотою загалом. Якби наші політики керувалися цією ідеєю, то наш авторитет у світі був би набагато вищим, та й жили б ми набагато краще.
