Ця ідея «вдарила» мені в голову ще у вересні, коли ми на чемпіонаті України з альпінізму серед ветеранів пiдiймалися складним маршрутом «Рыжий карниз» по стіні гори Сокіл. Але я стримався і вирішив опублікувати її тільки зараз, коли всі ми з усією очевидністю зрозуміли: «Кого ж ми знову обрали?» Думаю, тепер вона буде сприйнята більш уважно.
Як казав Бернард Шоу, демократія — це така форма правління, яка гарантує, що вами будуть керувати не краще, ніж ви того заслуговуєте. А хто такий отой «ви»? Відповідно до основної ідеї демократії, «ви» — це більшість. А що таке зараз більшість в Україні? Може, це академіки? Чи вдалі підприємці? Ні. Останні вибори мера Києва найяскравіше показали, що більшість — це бідні люди. І знайшлася людина, яка це зрозуміла, зробила на них ставку і виграла вибори.
Та навіть і розумним тут бути не потрібно — достатньо зазирнути у Статистичний щорічник: у 2000 році за межею прожиткового мінімуму (а ви знаєте, що таке цей мінімум) було більше 80% населення, у 2005 — 64%.
Отже, демократія гарантує, що нами будуть керувати не краще, ніж того заслуговує оця більшість — найбідніші люди з поганою освітою або взагалі без неї. Це не їх вина, це їх біда, але ж результат є саме таким.
Хтось казав, що демократія — найгірша форма правління, але іншої не існує.
Отут можна посперечатися. Теоретично найліпшою формою правління є аристократія, тобто влада кращих. Тільки от на практиці дуже важко знайти цих кращих.
Стародавній світ мав приклади успішного розвитку країн разом з їх народом під владою аристократів. Це древня Греція, доімператорський Рим. Проте там були раби, які працювали, але не мали громадянських прав, тобто до народу не належали.
Отже, є два полюси: 1) найліпша форма правління — аристократія, яка є практично нереальною, і 2) реальна, але найгірша форма правління — демократія.
Можливо, істина, як це завжди буває, лежить десь посередині між цими полюсами?
Елементи аристократизму уже є в сучасній демократії, бо ми обираємо не будь-кого, а, в якомусь розумінні, найкращих. А якщо ввести елементи аристократизму не тільки у питання «кого обираємо», а й у питання «хто обирає»?
Спитаймо, чим керувалися люди, які обирали Черновецького?
Може, вони думали, що він є саме та людина, яка розбудує Київ, вирішить комунальні проблеми тощо? Думаю, що ні. Їм — не до того. Вони обрали його із вдячності за те, що він їх нагодував.
А чи можуть ці люди обрати (нагадую — саме вони обирають, бо їх — більшість — 64%) найкращого президента країни чи дійсно професійний парламент? Хто краще розуміє, яка людина потрібна для успішного керування країною: доктор наук чи той, хто мав кинути школу і після сьомого класу йти працювати?
Знову повторимо: це не його вина, це його біда, що він народився у бідній родині. Але ж результат саме такий — він не має освіти, тому він погано розуміє проблеми країни. І от дві такі неосвічені людини перемогли, а розумний професійний кандидат доктора наук не пройшов у парламент.
Ви вже розумієте, до чого я веду. Об’єднаймо оті два полюси: введемо елементи аристократизму у демократичну систему виборів. Нехай більш розвинена людина має не один голос, як і будь- який бомж, а декілька. Не будемо йти шляхом «зруйнуємо, а потiм». Збережемо те, що є, і будемо тільки додавати.
Отже, всі громадяни України мають по одному голосу. Додамо — тому, хто набув середню освіту, — ще один. Серед працюючих в Україні налічується 25% з вищою освітою, тобто на кожну людину з вищою освітою припадає три без такої. Тому той, хто закінчив інститут, матиме три голоси.
За такої логіки, кандидат наук має отримати 340 голосів, доктор наук — 1950. Забагато? — Можливо. Давайте ще подумаємо.
Начальник цеху більше розуміє, ніж чорноробочий? — Так. Отже, і голосів матиме більше. Чиновник високого рангу також матиме додаткові голоси. Підприємець, який зумів заробити мільйон, розумніший за того, хто заробив 10 тисяч? — Додамо йому голосів.
Взагалі, людина, яка у будь-якій сфері діяльності досягла успіху більшого, ніж інші, має право на більш активну участь у громадському житті країни, ніж ті, хто не досяг.
Такі люди є аристократами у своїй галузі, отже, і в усьому суспільстві.
Отже, логічно назвати демократію, підправлену в описаний спосіб, аристократизованою (або диференційованою) демократією.
Ідея аристократизованої демократії нескладна. Необхідно:
— розробити систему рангів,
— класифікувати виборців по рангах,
— визначити кількість голосів для кожного рангу.
Реалізація цієї ідеї теж нескладна, але громіздка.
Потрібно півроку—рік, щоб розробити систему ранжування виборців, і три—чотири роки, щоб створити базу даних виборців. Якби всі наші сучасні виборчі комісії були повністю незаангажованими та об’єктивними, і ми б їм повністю довіряли, то для створення такої бази знадобилося б півроку—рік. Але, на жаль, цього немає. Тому процес необхідно контролювати, а на це потрібен значно більше часу. Щоб запобігти зловживанням, необхідно публікувати списки із зазначенням, скільки і за що оця людина отримала стільки голосів, щоб її сусіди і знайомі могли виправити помилки.
Тому за п’ять—шість років до виборів необхідно видати закон і створити робочу групу для детальної розробки системи ранжування виборців і порядку впровадження цієї системи, а потім внести зміни до конституції.
Крім основного результату, впровадження цієї системи матиме ще й опосередкований. Вона стимулюватиме кожного громадянина вдосконалювати себе і свій статус, а підприємців — зменшувати тіньовий бізнес, бо чим більше ти його легалізуєш, тим більше матимеш голосів.
Аристократизована демократія потрібна не тільки Україні. Це може стати внеском України у вдосконалення світової демократії.
