Уже зараз, за півтора роки до виборів до ВР, спостерігається пробудження від сплячки усіх партій, які одна поперед одної клянуться в любові до народу і беруть усілякі зобов’язання, бо знають, що ніхто з них за це не питатиме, та й завжди знайдуться чинники, що не дали можливості виконати обiцяне.
У головну суперечку навколо того, якою повинна бути система виборів — мажоритарною чи пропорційною, — народ не вплутується, бо знає, що серед тих, хто виграє, його не буде. Дійсно, мажоритарну систему вже добре «освоїли» бізнесмени, місцева адміністрація, навіть напівкримінальні кола, і пройти до парламенту справжньому народному посланцеві дуже непросто. Тим більше, що треба мати грубі гроші, а взявши їх у когось, важко залишитися народним. Пропорційна система, по-перше, не зовсім відповідає Конституції, бо тоді більшість громадян позбавляється права бути обраними до Верховної Ради, оскільки партіями охоплена дуже невелика частина населення, а примусовий вступ до якоїсь партії також є порушенням конституційних прав громадян. А по-друге, відрізняються партії фактично не за програмами, а за лідерами, і навряд чи є в Україні людина, яка б достеменно пояснила програмний різнобій.
Змішана система має недоліки обох систем, але є невелика надія, що в чомусь недоліки взаємно компенсуються, тому на сьогодні це найбільш прийнятний варіант. Логічним доповненням до змішаної системи повинен бути вибір тільки одного варіанта для кандидата: або за партійним списком, або по мажоритарному округу. Тоді виникає ймовірність проходження лідера без партії або партії без лідера.
Але ось вибори пройдуть і почнеться нове кучкування, тобто утворення фракцій, або Юр’їв день української демократії.
Регламент ВР надає перевагу фракціям перед «самостійниками», і тому після обрання ігри набувають нового спрямування — депутати утворюють фракції. Великим партійним представництвам привільно, вони можуть навіть підсилити фракції близьких за духом компаньйонів, звичайно, за певні поступки, а маленьким незатишно — і кучкуватися треба, але й принципами поступатися не хочеться.
При такому об’єднанні стає непомітним зникненням деяких партій, як це сталося з «Громадою». Люди проголосували за певну партію, і при виході з неї депутат повинен скласти повноваження – так підказує логіка, але не практика. Ось вам іще одне завданнячко української пропорційної системи виборів: що робити при «зниженні» цілої партії, що пройшла до парламенту? Проводити нові вибори за партійними списками дорого і викличе збій у роботі парламенту; не реагувати на ситуацію — недемократично; замінити мажоритарними довиборами — не за законом. Права виборців порушуються, і не тільки в цьому, виникає ще одна ситуація. Хтось віддав голоси за партію «А», бо вона пропонувала з певного питання інше рішення, ніж партія «Б». А у парламенті партії об’єднались в єдину фракцію і взагалі забули про свої обіцянки. Єдиний виграш виборця в тому, що невиконання обіцянок партією «А» компенсується невиконанням обіцянок партією «Б».
У період між виборами партії забувають про виборців, виборці про партії і життя йде практично у безпартійному суспільстві і парламенті, бо більше діють не партійні, а кланові інтереси й різниця між програмами й «платформами» майже не спостерігається.
Нас примушують вірити, що тільки партія при владі або ж блок партій може щось зробити у державі або, принаймні, взяти на себе відповідальність. Дійсно, так відбувається у світі при сформованій громадській думці і її «швидкому реагуванні». На початку 80-х років ми читали роман Ірвіна Шоу «Бідняк... багач» і дивувались епізоду, коли мер міста дав поліції наказ зайняти територію університету, де досить вільно студенти проявляли своє незадоволення, а наступного ранку він уже не був мером. Чи можливе таке в Україні на десятому році незалежності?
Що ж нас може врятувати? Тільки єдине — стати дійсно демократичною державою, тобто такою, де голос народу чути не тільки під час виборів чи референдуму, але кожного дня, як відгук на кожну подію. І цей відгук не буде «гласом у пустелі», а частиною діючого механізму. Ми це починаємо відчувати: народ України дуже терплячий, але виступи вчителів, медиків, працівників культури показують, що довго користуватися цим неможливо, ми підходимо до певної крайньої межі. Подібна реакція не дуже подобається владі, яка не розуміє, що народ своїми діями у першу чергу рятує саму владу, собі ж дістаються крихти.
Антуан де Сент-Екзюпері у книзі «Військовий льотчик» писав: «Коли страшна катастрофа приводила до непридатності чудову адміністративну машину й ставало зрозумілим, що налагодити її неможливо, тоді за відсутністю кращого її замінювали простими людьми. І ці люди рятували все». Чи може вся адміністративно-багатопартійна машина бути відремонтованою, чи будемо чекати на її руйнування і надіятись на простих людей? А може, ми повинні вже зараз зрозуміти, що, голосуючи за когось конкретно чи за якусь партію, ми не втрачаємо своє право громадянина, але навпаки, беремо відповідальність за тих, кого обрали, і повинні їм частіше нагадувати про своє існування, свої потреби й надії. Без зворотного зв’язку найкращий функціонер швидко забуває «електорат» і працює на себе, на свої інтереси. А от розвинуте громадянське суспільство створює такі умови, коли вищі посадовці, роблячи краще собі, роблять автоматично краще народу.
Створити таке суспільство і такі умови — завдання не тільки й не стільки влади, як кожного громадянина. Це і є сенс демократичного суспільства, бо демократії без демосу, тобто народу, не буває.
