Колись Абеляр написав відому всім «Історію моїх лих», я ж хочу розповісти зараз історію моєї (взаємної!) любові: не до якої-небудь певної людини, а... до періодичного видання — газети «День»!
Уже 16 років вона існує на світі — півпокоління виросло разом із нею. Я ж, недотепа, дізнався про неї тільки вісім років тому. Чому не раніше? Я і зараз все думаю: чому? Напевно, тому, що лише за певною віковою планкою можливе осмислення всього пережитого... У мене вона була радше пізно, ніж рано — рівно в 50 років! Як відзначив ювілей, то одразу зрозумів, що тепер треба робити — ПИСАТИ! Адже все довкола раптом стало причиною, приводом, навіть знаком питання... Ну, гаразд, писати, але куди? Адже з радянських часів добре знав: який сенс робити це, якщо все одно ніхто не опублікує, а якщо й опублікує, то в такому вигляді... І якось травневого дня 2004 року підійшов до кіоску «Преси» — різноманітних газет і журналів безліч! Що вибрати? Дивлюся — «День» якийсь: назва начебто приваблива. Та і на першій сторінці — «Щоденник», написаний явно не працівником редакції, — отже, можна сюди написати теж... Вийшло якось само собою, таки написав. Адресував, щоправда, на ім’я головного редактора. Адже яке цікаве ім’я у цього редактора — Лариса: рідкісне дуже, протяжне, яскраве і сонячне — місто таке є десь у далекій Греції! Адже відомо вже давно — там все є... Так і вийшло, як наслідок, саме це ім’я виявилося для мене щасливим: публікації незабаром стали виходити тут одна за одною. Хоч я тоді ще не знав, що зовсім не ці мої перші публікації були значущою та гідною подією того часу. Це я лише потім довідався, що тими ж травневими теплими днями назавжди пішов із життя найбільший наш український достойник — Джеймс Мейс... І я безмірно гордий зараз, що перші мої (зовсім невдалі!) писання з’явилися разом з останніми (найважливішими!) замітками цього Великого нашого українця...
Потім, звичайно, було все. 2008 року пішли мої «Сенси». Потім сам приїхав до редакції та особисто познайомився з багатьма прекрасними людьми. Потім захотілося в газетній інтернет-версії «Дня» відгукнутися на її найважливіші месиджі. І нарешті зрозумів, що коли газету не просувати до людей впритул, дуже багато чого ніколи так ніким і не буде осмислено, і пішов у соціальні мережі, зокрема у Facebook.
Та хоч би де був і чим би займався, газета «День» — це моє друге серце: за ним лише звіряю (і сьогодні!) биття свого серця першого.
P. S. І ось іще. Років зо три тому замовив у редакції скількись там екземплярів газети «День», усівся у фойє Запорізького університету і почав пропонувати всім, хто проходив повз мене, купити видання: раптом дуже захотілося, щоб саме ВЧАСНО знаходила вона своїх вдячних читачів. Ви скажете — дурниця, і ніщо інше? А я скажу інакше — ЛЮБОВ!!!
