Завтра в Ялті пафосно відзначатимуть День родини, кохання і вірності. Символами цього свята є святі Петро і Февронія. Начебто зразкова родина, подружжя, яке померло в один день. Я тут трохи покрови позриваю...
Коротко — селянка Февронія одружилася з муромським князем Петром не за великим коханням нетлінним, а шляхом банального шантажу — під вінець він з нею пішов в обмін на приготовану нею цілющу мазь від його важкої шкіряної хвороби. Причому, спілкувалися вони на момент перемовин через слуг, тобто, не бачачи одне одного. Спалах раптового кохання з першого погляду відразу виключений.
Таким чином, Февронія миттєво вирішила всі свої життєві проблеми — з рязанської глушини і сільської хати відразу стрибнула в град Муром і палати князівські.
Даних про якусь небесну родинну ідилію між Февронією і Петром немає — жили собі та й були, молилися багато, піклувалися про челядь. До речі, в ідеальної родини не було дітей.
Будучи вже похилого віку, вирішили піти на покій — постригтися в ченці. Що й обоє зробили.
Якщо хто не знає, то за тих часів постриг означав РОЗЛУЧЕННЯ родинної пари.
Отже, решту життя ідеальна родина доживала в розлученні в різних монастирях, мабуть, відпочиваючи одне від одного.
Після смерті їх у один день, починається найбільш інфернальне — трилер «Ходячі мерці».
Начебто, вони заповідали поховати їх у одній труні, що, природно, було тоді нехтуванням усіх духовних скріп — не могли ховати ченця і черницю в одній труні, оскільки, нагадую, подружжям вони вже не були. Тому, Февронію упокоїли в заміському жіночому монастирі, а Петра (все ж таки князь) — у соборній церкві Мурома. Проте після похорону трупи Петра і Февронії начебто дивовижним чином покинули ці свої окремі могили, і на ранок опинилися разом у тій спільній кам’яній труні, яку вони самі ще за життя для себе приготували. Здивовані муромці витягнули їх звідти і знову переклали в окремі труни, але наступного дня знову знайшли мерців у одній могилі... Коротше, жах у дусі Стівена Кінга якийсь!
У результаті муромці плюнули на ходячих мерців і залишили їх у одній могилі.
Отже, не все так однозначно, як любить говорити Пєсков. Не «кохання до домовини», а кохання в труні якесь...
З наступним вас!
