На жаль, вітчизняні ЗМІ не є зразком дотримання буцімто гарантованої свободи слова. Деякі масові видання трактують її як свободу маніпулювати громадською свідомістю, настирливо пропонуючи дивитися на світ очима заангажованих авторів. І не несуть перед читаючою публікою жодної відповідальності за безцеремонний агітпроп на користь певних політичних персоналій. Лише дуже мало які видання цікавляться читацькими роздумами і відпрацьовують зворотний зв’язок з аудиторією, що здатна мислити.
До них, щоправда, з певним застереженням, я б відніс газету «День». Мабуть, як трибуна для дискусій з питань української проблематики вона не знає собі рівних. На жаль, у деяких виданнях ця трибуна доступна більшою мірою прихильникам українського культурного відособлення, аніж їхнім опонентам, які закликають продовжувати традиції М.Гоголя, Т.Шевченка, Марка Вовчка, що визначаються ємним поняттям «понад бар’єрів». Відчувається недостатня увага з боку популярних видань до культурного життя росіян, євреїв, національних меншин, які мешкають в Україні.
На користь «Дня» свідчить і читацький конкурс «Громадський форум». Хотілося б побачити нові матеріали його учасників, кожного в своєму плані і зі своїми прозріннями. В цьому плані не розчарувала публікація психолога Ірини Котик («День» за 22.12.2000 р.). Вважаю вельми вдалими і гідними продовження спроби Ігоря Смушкова і Валентина Бондаренка в жанрі злободенного політичного памфлету. Нашим військовим — призерам конкурсу — час було б заглибитися в оборонну проблематику...
Такі, коротко, мої «незачесані» думки, якими я вирішив поділитися з редакцією.
