Безпосереднім приводом до написання цієї статті став випадок майже курйозний. Один із депутатів Верховної Ради України, виступаючи перед Конституційним Cудом, аргументував своє небажання використовувати українську мову тим, що в його виступі багато технічних термінів, а українською мовою вони буцімто не перекладаються.
Я відразу ж згадав тут історію, яку почав розповідати своїм студентам років 20 тому, якраз по закінченню аспірантури й захисту кандидатської дисертації в Московському державному університеті ім. М.В. Ломоносова.
Цій історії вже понад дві тисячі років. Після того, як античні елліни у своєму прагненні до осмислення світу й себе в цьому світі «придумали» всі мистецтва та всі науки (у європейському вимірі), подальший розвій людства грунтувався значною мірою на античній еллінській духовній і цивілізаційній спадщині. Завоювавши Грецію, римляни стали слухняними учнями завойованих ними греків (як поетично сформулював Горацій, «полонена Греція полонила свого дикого переможця» — Greaecia capta ferum victorem cepit). Ледь не в кожній римській фамілії з’явився вчитель-грек, і освічені римляни не тільки одягалися на грецький манер, дратуючи патріархально налаштованих римлян типу старого Катона, а й говорили, особливо на філософські, чи то пак наукові теми, виключно грецькою: хіба ж бо можна про високе говорити мовою латинською? Ні, тільки по-грецьки. Лише з плином часу з’являються перші спроби писати вірші латиною, та й то вони — ці спроби — здійснюються греками, що живуть у Римі! Самі ж римляни щиро вважали, що й мудрувати не варто — всі мистецтва й науки по праву належать еллінам.
І так тривало досить довго — аж допоки не зростає нова генерація римлян, які у своєму прагненні до наук і мистецтв, та й із відчуття внутрішнього протесту проти всієї ненормальності приниження мови власної, починають писати вірші та філософствувати латиною. І після поетичних вправ Горація, після подвижницького просвітництва Цицерона, вже ні в кого не виникало сумнівів щодо можливостей латини. А згодом латинська мова стане мовою державною у майже неозорій Римській імперії, і вже ні в кого не залишиться сумнівів щодо самоцінності латини, її можливості адекватно передавати всі відтінки людської думки, її права бути мовою високої науки і культури. А ще згодом, згідно Пілатового писання, латина стане однією з мов Святого Письма, християнський світ заговорить, поряд з єврейською та грецькою, і мовою латинською; для західного ж та центральноєвропейського загалу вона властиво й буде мовою святою — мовою, якою гоже розмовляти з Богом!
У 476 р. Західна Римська імперія припинить своє існування, але мова латинська не вмре. Для світу, що утвориться з уламків неозорої імперії, з прилучення до античної цивілізації колись варварських (у позитивному значенні цього терміну) народів, латина залишиться, а чи й стане, мовою наук і мистецтв, мовою Святого Письма, і нікому на думку не спаде розмовляти на «високі теми» якоюсь іншою мовою, окрім неї: хіба ж можна щось розумного сказати мовою німецькою, французькою, італійською, англійською, які, до того ж, тільки-но формуються — мовами юрби, мовою простонароддя? Ні, тільки мовою науки та культури, латинською мовою; за спроби ж «сплюндрувати» Святе Письмо народними говірками — інквізиція, багаття автодафе!
Але все минає. Лютер переклав Писання німецькою, з Богом люди заговорили мовою рідною — і Він сприйняв їхні слова: Богові байдуже, якою люди звертаються до Нього, аби молитва їхня була щирою, а помисли — чистими!
А ще згодом творчі особистості з нових народів напишуть вірші й романи по-французьки (і що ж то за роман для нової доби, якщо він писаний не по-французьки чи герої в ньому не говорять французькою?), переосмислять античну філософію по-німецьки (і що ж то за філософія без німецькомовних творів Гегеля і Канта?), створять політичну економію, та й економічну теорію як таку мовою англійською... Світ ментальний поступово виповниться гомоном усіх народів. У Росії теж мова російська не одразу стала універсальною. Розвинувшись у самих нетрях народу, будучи глибоко народною за своєю суттю, вона ще за Петра, коли іноземці, мов горох з дірявого мішка, посипались у Росію, відсувається на другий план у сферах наук і мистецтв, і Ломоносов бореться за саме право творити по-російськи, хоча не цурається й мов інших, та й дисертацію свою виконує, як тоді й годилося, латиною.
Із часом же російська аристократія, все більше відриваючись від народу, у погорді своїй говорить Бог знає по-якому, аби лишень не по-російськи: по- французьки — мовою салонів і куртуазності, по-німецьки — мовою справжньої науки, по-англійськи чи то по-італійськи — та як завгодно, але не по-російськи ж! Лише в патріотичному запалі, коли Наполеон пішов на Росію, знать намагається говорити не по-французьки! Прекрасно пише про це Л.М. Толстой, коли змальовує цю ситуацію в «Войне и мире»: «По-русски княгиня (Анна Аркадьевна Шелешпанская. — В.С. ), как и все тогдашнее общество, только молилась, шутила либо бранилась с прислугой». У своєму неприйнятті Бонапарта, демонструючи патріотизм, відвідувачі аристократичного салону вирішують: бойкот французькій! За кожне французьке слово — штраф на користь діючої армії! І ось одна з героїнь, оштрафована вчергове, в гніві вигукує: «Нельзя говорить, так скучно!» — і завершує щиро: «Но как же это по- русски сказать!». Та й весь роман Толстого писаний не тільки по- російськи, але й по-французьки: бо так і розмовляє знать російська... Лише згодом зростає російськомовна наука, поступово, з великими труднощами, але невпинно виформовується російськомовна наукова термінологія, і російський загал побачив: і по-російськи можна говорити на «високі теми», на теми науки і мистецтва. І коли сьогодні я чую стогони, що не можна знайти слів в українській мові, що мова науки і мистецтв — мова російська, то я, щиро закоханий в російську духовну культуру, зв’язаний з російськими колегами сотнями вуз, я, для якого Московський державний університет ім. М.В. Ломоносова — Аlmа mater, мати-годувальниця, а Ленінградський університет, який був провідною організацією моєї дисертації, — то мати хрещена, я тоді згадую історію, якій уже понад дві тисячі років: чи можна говорити по-латині, мова ж бо науки й високої культура — то мова грецька? Звичайно ж, можна! Чи можна говорити французькою, німецькою чи англійською, бо ж мова науки — то латина? Чи можна говорити по-російськи, бо не вона є мовою науки й високої культури? — Та, звичайно ж, можна! І сама душа кожного народу виявляє себе через мову, і світ збагачується через появу нової своєї проекції ще однією мовою.
То чи ж можна говорити на високі теми мовою українською, шановний народний депутате? — Можна, якщо ви дійсно депутат народний, якщо ви дбаєте про український народ, який через століття бездержавності проніс свою мову, зберіг і виплекав її, який сьогодні, отримавши можливості творити свою державу, виявляє себе і як творець, творчість якого приумножує і ще примножить духовне розмаїття світової цивілізації.
