У «Дні» №72 від 20.04.2001 р. ми звернулися до наших читачів старшого покоління з пропозицією поділитися своїми спогадами про події періоду Великої Вітчизняної війни, які найбільш запам’яталися й вплинули на їхнє подальше життя.
До нас уже надійшло багато листів, і сьогодні ми друкуємо один із них — фронтовика Петра Марчука із Києва. Ми обов’язково продовжимо публікацію ваших спогадів про Велику Вітчизняну, 60-річчя від початку якої виповнюється у цьому році, і чекаємо нових листів.
Спочатку я не надав значення замітці «Згадаймо!», надрукованій у «Дні» 20 квітня ц. р. Чомусь подумалося: ну що такого я зробив за 400 діб свого перебування у вирі воєнних подій? Звичайно, тепер, коли мені 79 років і я не пам’ятаю, що їв позавчора, безсонними ночами події 56-річної давнини яскраво постають перед очима. Не скажу, що я зробив занадто багато у справі перемоги над оскаженілим ворогом, але щось-таки зробив, якщо Батьківщина нагородила мене трьома бойовими орденами!
Так склалося, що коли почалася Велика Вітчизняна війна, мені йшов дев’ятнадцятий рік. Я працював токарем на прославленому «Арсеналі» в Києві й 20 червня 1941 року, пішовши у відпустку, поїхав у село до матері. Не стану описувати, як я залишився на окупованій території й перебував на ній до 19 листопада 1943 року — дня, коли війська Червоної Армії звільнили мою рідну Козичанку від німецьких окупантів. Із усього пережитого на війні розповім лише про деякі епізоди мого перебування в чиннiй армії.
Через десять днів після звільнення села я був уже в запасному полку. Чи багато читачів можуть розшифрувати абревіатуру АЗСП? Для тих, що не зможуть, поясню: це армійський запасний стрілецький полк. Я у 8-му АЗСП був двічі. Уперше, коли після визволення Козичанки був призваний до лав Червоної Армії й потрапив до поповнення 135-ї стрілецької дивізії. У запасному полку був у роті автоматників. Там пройшов курс молодого бійця й був призначений командиром відділення, а згодом — помічником командира взводу. Мені надали звання сержанта. Бойове хрещення отримав, звільняючи залізничну станцію Бородянка. Але недовго мені випало прослужити у складі 791-го полку 135 СД. Оговтавшись від невдач, німці стали чинити шалений опір нашому наступові на Вінницькому напрямку. Із запеклими боями ми дійшли тільки до міста Немирова, біля якого німці нас оточили. Багатьох полонили, а я, форсувавши незамерзлу в січні річку Соб, добрався до Шабелянських лісів, де були залишені партизанами табори. В оточенні ми перебували 45 діб — до 17 лютого 1943 року. Потім наші війська знову пішли в наступ, і я вирушив доганяти, як тоді казали, лінію фронту. У Вінниці пройшов допит контррозвідки й отримав наказ іти до Кам’янця-Подільського, де мав бути запасний полк. І от я знову у 8-му АЗСП. Там залишилося ще багато тих командирів, з якими я служив першого разу. Мені одразу ж дали взвод, у якому було 50 новобранців — усі, як один, 1925 року народження. Мені належало за два тижні підготувати їх до ведення бойових дій.
Прикрий випадок стався, коли я проводив тактичне навчання на узліссі, біля села. У моєму плані того разу було ознайомлення з ручною гранатою ГР-42. Пояснивши, що радіус дії осколків цієї гранати дорівнює 25 метрам, я розмістив взвод за 30 метрів від ями, до якої повинен був сам кинути гранату. Вирвав кільце чеки і, підтримуючи планку, яка мала звільнити бойок, сказав, що в такому стані можна тримати гранату хоч цілий день. У цей час до нас підійшов командир групи, старший сержант, у підпорядкуванні якого було п’ять взводів. Я відрапортував йому і сказав, що збираюся кинути гранату он у ту яму. Розмахнувшись, кинув гранату, поціущухнути грім від вибуху, як командир групи зовні спокійно сказав: «Є в нозі. От і довіряй після цього інструкції». Осколок пробив йому кирзу чобота, вату штанів і глибоко застряг нижче від коліна. У цей час під’їхав командир роти й командир групи так же спокійно доповів йому, що під час практичного показу дії гранти його поранено. Старший лейтенант тільки й сказав: «Ну і чорт із тобою, твоє щастя, що осколок дістався тобі, а не кому-небудь із хлопців, а то б я з вас обох шкуру познімав». І поїхав геть. Тільки після цього командир групи сів і скинув чобота...
Прошу вибачення за такий довгий відступ, але згадалося, як жилося в запасному полку. 38-ма армія, якою тоді командував генерал-полковник Кирило Семенович Москаленко, успішно наступала, і за нею запасникам гнатися було нелегко. Долали марш-кидками по 25 — 30 кілометрів. Скрутно було з харчуванням. Жили, як тоді казали, на підніжному кормі або «на бабусиному атестаті». Часто замість печеного хліба видавали казанок борошна на брата. Бувало, ставши на постій до якої-небудь господині, віддавали борошно, щоб напекла хліба. Тільки-но вона замісить діжу, а тут — підйом! І пішли, полишивши свій хліб у вигляді тіста.
Тепер — про те, як я дезертирував... на фронт. Неподалік від річки Дністер прославлену 70-ту гвардійську дивізію ворог знекровив, і їй потрібне було поповнення до 500 бійців. По нього й прибув капітан. Коли стало відомо, що поповнення йтиме у гвардійську дивізію, мені також захотілося бути гвардійцем. Я підійшов до капітана і, представившись, сказав, що на поповнення іде мій взвод і я хочу піти з ним. Капітан, поміркувавши, сказав: «Дезертируєш не з фронту, а на фронт, а за це не судитимуть». Ми домовилися, що після того, як новобранці вийдуть за село, я підійду до нього й він допише мене до загального списку.
Поповнення проводжали з духовим оркестром, а я, як злодій, крався узліссям, доки колона не вийшла за село. Зустрівши там мене, капітан наказав мені бути замикаючим колони і стежити за тим, щоб ніхто не відстав. Так я став гвардійцем.
Після цього круто змінилася моя доля й військово-облікова спеціальність: я став артилерійським розвідником. Брав участь у боях на Дукельському перевалі, а війну закінчив у Празі. Чехословацьку медаль «За храбрость» одержав із рук командира Першого танкового корпусу Чехословацької Армії — полковника, майбутнього президента Чехословаччини Людвіга Свободи.
Те, що я не захотів «безпечного» життя в запасному полку, а пішов на передній край, вважаю своїм найвизначнішим вчинком.
