Вельмишановна Ларисо Олексіївно!
Дякую за зустріч і бодай коротеньке спілкування під час читацької конференції за матеріалами книг «Україна Incognita» та «Дві Русі» з «Бібліотеки «Дня», яка нещодавно відбулась в Дніпропетровську, у Національному гірничому університеті. Боявся, що особисте і, як кажуть телевізійники, живе спілкування, коли очі в очі, а рефлексії й реакції — тут же на місці і відразу ж, може дещо змінити мої оцінки на гірше про тих, з ким спілкуєшся, а вже через них — і про всю газету... Знаєте, принаймні я із власного досвіду знаю: таке буває. Але всього цього не хотілося, бо хто ж любить, коли приходить розчарування в тому, що тобі «миле й любе», та ще й в тому, до чого ти призвичаївся і вже не один рік.
Та сталося все навпаки, бо, перш за все, вийшов діалог. І, слава Богу!, що не було менторського повчання, просвітництва з позиції «київських пагорбів», настанов та й усього того, що якраз і не дозволяє створити атмосферу спілкування та діалогу. А вони таки були. І, як на наш погляд, напевне, все таки корисні для обох сторін: а то як би Ви дізналися про те, як ми, читачі, реагуємо і оцінюємо роботу усього колективу газети. Звичайно, почасти, про це Ви дізнаєтеся із редакційної пошти. Думаю, що поет правий, коли стверджував: «Нам не дано предугадать, как наше слово отзовется». Це в повній мірі стосується як поезій автора, так і слова (тексту) журналіста. Бо якщо їхні тексти не читаються, якщо вони не викликають звичайнісіньких реакцій, а то й інтелектуальних поштовхів — то нащо ті слова, вибудовані в газетні колонки?
А те, що не встиг сказати про все, що хотілося б, та про те, що конче треба було б сказати, — то не суттєво. Допишу зараз — коротко, телеграфно. Про позитивне: безперечний плюс виставляємо газеті за те, що в умовах засилля «бульварщини», жовтої преси і низькопробного чтива колектив «Дня» послідовно і стійко витримує виразно гуманістичний, проукраїнський (україноцентричний) і патріотичний курс. А до того ж ще й не оминає і суто просвітницької роботи. Свідчення цьому — систематична низка публікацій з історії України, що знайшли своє місце в знаному двотомнику «Україна Incognita» та «Дві Русі», які, скажемо мовою музикантів, — добрий приклад «перекладання» наукових досліджень учених на загальнодоступну публіцистично-наукову мову. Бачимо й інші чесноти: солідності газеті надає її авторський корпус, який подає до редакції досить якісний продукт. Це — факт. До позитивів віднесемо, ще й те, що «День» не опускається до смаків «широких кіл», оминає остогидлий популізм. Навпаки — газета намагається піднімати культурологічні, історичні, політологічні та інші знання читацького загалу, намагається підвищити історичну самосвідомість читачів, навертає їх на шлях до свого коріння і витоків, до рідної мови і веде аж на вершину Чернечої гори — до Тараса.
Не можу втриматися й не назвати ще один промовисто позитивний факт: стверджую, що жодне періодичне видання України не провело таких, до певної міри, доконано завершених акцій як «День» — акцій, що стосувались Голодомору 1932 — 1933 рр. та історії Волинської трагедії 1943 року. Цикл публікацій із залученням фахівців, у т.ч. і польських (у розмові про Волинь), підняв фахово-інтелектуальний рівень газети. Достеменно знаю: мої колеги — науковці — звертаються до тих публікацій.
Добре, що газета мінімізує присутність реклами. Від неї і так уже алергія. Щоправда, дратують — у повному розумінні цього слова! — новочасні «дошки слави і пошани» на яких зустрічаємо орденоносців, лауреатів, академіків. Суєта суєт! І все це на тлі убогості й жебрацтва, занепаду й падіння рівня культури і життя.
І ще про одне — наближаються 60 тіроковини Перемоги. Хоч хто б і як би ставився до цієї дати, але це Подія історичної ваги. То ж чи не варто до неї відкрити постійну рубрику на тему «Війна в пам’яті поколінь». Ми нині проводимо таку роботу з нашими студентами, намагаємося дізнатись: а що онуки тих, хто воював в 1941 — 1945 рр., знають про те, як війна прокотилась по їхніх сім’ях, що вони пам’ятають про війну, що їм передали про неї їхні предки, чи збереглись фронтові листи тощо. Ми отримуємо неймовірно цікаві свідоцтва. Початок рубриці можуть покласти професори Сергій Кримський, Володимир Войтенко, а я... можу бути третім. Розумію усю некоректність такої пропозиції без узгодження думки з ними, але знаючи шановних учених за публікаціями в газеті, думаю що вони вибачать мені таку «самодіяльність». А між тим це була б корисна справа. Історичні свідчення пішли б до читача і поповнили б наші знання про години лихоліття.
Про недоліки та побажання — наступного разу.
Тримайтеся, бо ви того варті.
З повагою Віталій СТЕЦКЕВИЧ, завідуючий кафедрою історії України Криворізького технічного університету, доктор історичних наук, професор
