У «Дні» №3 від 5.01.2001 р. ми запропонували нашим експертам і читачам відповісти на запитання, пов’язані з реалізацією в нашій країні свободи слова:
1. Які б ви назвали найважливіші, ключові етапи, пов’язані з реалізацією свободи слова і преси в Україні, починаючи з 1989 року? Люди, факти, події? Тенденції, які були закладені? Переломні, кризові моменти?
2. До чого привела ця сума об’єктивних і суб’єктивних чинників? Ваша характеристика нинішньої ситуації зі свободою слова і преси в країні (в тому числі в контексті «касетного скандалу»)?
3. Який розвиток, на вашу думку, матиме нинішнє становище? Можливі сценарії? Хто в нашому суспільстві реально зацікавлений у реалізації названих свобод в істинному їх значенні? Хто і що є найбільшим консервуючим, гальмуючим чинником?
Відповіді на них були опубліковані у №11 від 19.01.2001 р. і №21 від 2.02.2001 р. Сьогодні своїм поглядом ділиться постійний читач «Дня», киянин Владислав Комов.
Завдання ЗМI – зробити роботу влади прозорою
Думаю, абсолютної свободи слова і преси, тобто права всіх громадян вільно виражати свої думки і переконання, немає в жодній країні. Все відносно: громадяни СРСР могли вільно висловлювати свої думки і думки в підтримку політики КПРС і засуджувати тих, хто з нею не згодний. А ось засуджувати політику і практику КПРС не дозволялося і каралося: характерний приклад — замовчування протягом 40 — 50 років голодомору 1932—1933 рр., коли в СРСР від штучно створеного голоду (зерно продавали за кордон) померло більше 10 мільйонів чоловік, але ніхто про це у нас не писав, а якщо говорили, то пошепки, бо це трактувалося як наклеп на КПРС.
1. Починаючи з 1989 р. були відкриті для обговорення теми, які до цього були забороненими, в тому числі й «національне питання», питання про відродження української мови і культури.
Після розпаду СРСР тем для обговорення стало ще більше. «Ліва» і «права» преса нещадно критикували одна одну, критикували і владу, але її представники у Верховній Раді нічого не зробили для підйому економіки і зміцнення здоров’я нації.
У цей же час посилюється обмеження свободи слова. Влада, в тому числі і депутати Верховної Ради, перестають відповідати на листи своїх виборців і на критику в ЗМІ. Якщо в СРСР я отримував у 90% відповіді на свої листи у вищестоящі організації, то в подальші роки в більш ніж 90% випадків ніхто не відповідає, порушуючи закони і ст. 40 Конституції. Не відповідають і на пропозиції та критику, висловлену в «Дні». А її ой як багато. Чому не відповідають? Та ж нікого боятися: з роботи не звільнять (немає таких законів), ніхто не перешкодить депутатам повторно бути обраними до Верховної Ради.
У влади немає ніякої потреби в свободі слова і преси. У них влада і гроші. Думаю, iз меркантильних міркувань приймалися закони на шкоду Україні, або вони блокувалися (як закон зi звільнення від податків книговидання).
2. Таке становище привело до того, що дії влади стали «закритими», що дозволило пограбувати країну, зруйнувати промисловість, без користі для справи набрати кредитів і, повторюючи помилки Росії, провести приватизацію, яку помічник iз національної безпеки президента США Буша К. Райтс охарактеризувала як «сумнівний принцип приватизації в Росії».
Тільки відсутність свободи слова і преси дозволила руйнувати економіку і шкодити здоров’ю народу.
«Касетний скандал», на мою думку, примусить владу України не порушувати закони і Конституцію, але чи стане при цьому більше «свободи слова і преси»? Навряд чи! Влада і обслуговуюча її бюрократія знають, що людина, в основному, істота переконлива, що реклама може переконати купити товар недоброякісний, некорисний і навіть шкідливий (купуй сигарети — і можеш виграти квартиру у Києві або телевізор), замовчуючи, що життя при цьому скоротиться на 20 — 25 років. І купують. Принцип рекламування перенесений і в політику. Вона не вимагає «свободи слова і преси», а лише посиленої реклами партії або особистості напередодні виборів, що дозволяє залишатися при владі.
3. У реалізації свободи слова і преси зацікавлені патріоти України, а вони є у всіх верствах суспільства, патріотичні ЗМІ, але у владних структурах і серед бюрократії їх меншість.
Найближчим завданням ЗМІ є зробити роботу влади прозорою, примусивши їх діяти відповідно до Конституції, відповідати на листи виборців і на критику в ЗМІ.
Треба пам’ятати, що становлення держав — процес тривалий і важкий для всіх країн. Й Україна тут не є винятком.
