В руках тримаю зошит на 48 сторінок. Це мій щоденник, що його почав вести 12 грудня 1942 року... Він зберігався в родинному архіві й 70 років мандрував з однієї оселі до іншої. Феноменально, але жодного разу мені не схотілося його перечитати. Може, це моя емоційна реакція на воєнне лихоліття.
Закінчивши у травні 1941 року перший клас, хтось із знайомих закинув мене до Бердичева, де моя тьотя Люба, закінчивши університет Шевченка, працювала викладачем Педшколи. Це навпроти костьолу св. Варвари, в якому Оноре де Бальзак вінчався з графинею Евеліною Ганською. Здавалося, на мене чекало безтурботне літо в колоритному місті.
17 червня ми відсвяткували одноріччя тітчиного сина — Павлика, а 22-го... ліпше не згадувати!
Фронт хутко наближався. Тьотя не припускала думки втрапити під окупацію і якось домовилася, що нас притулять в ешелон, який вивозив родини червоних командирів. Отак нас троє плюс одна валізка опинилися в кутку відкритої залізничної платформи.
5 липня ми вирушили. Гадалося, що ешелон обов’язково зупиниться в Києві, де мати забере мене. Але шлях був розбитий чи забитий, і нас із Козятина повезли на південь.
У свої вісім з гаком я сприймав усе романтично-піднесено, наче гру. Моторошно ставало, коли, майже торкаючись панамок на головах, над нами пролітали літаки з чорними хрестами на крилах. Але не стріляли. Хіба звертали увагу на жінок і дітей на платформах?
Найбільша халепа трапилася на станції П’ятихатки. Оголосили тривогу, і ми з колій перебігли на другий бік вокзалу, де лягли в траву. Я все тягнувся догори, щоб не пропустити «цікавого». Та коли метрах у 30-40 від нас впало дві бомби і мене, підкинувши на метр, плюхнуло об землю, моє ставлення до війни різко змінилося...
Нарешті, греблею ДніпроГЕСу ми переїхали на Лівобережжя, куди війна ще не дійшла.
Ця дорога на схід, як послідовний «фільм», мені не запам’яталася. Так, окремі «слайди». Хвилі на морі золотої пшениці до самого обрію на всі боки. Якась станція в Донбасі, де на пероні уже стояли столи, парував борщ і громадилися скибки хліба. Непоказний вокзал у Сталінграді.
Саме тут один тітчин колега з Педшколи намовила прийняти найбільш підходяще рішення — покинути ешелон і податися до Борисоглебська, де в неї мешкала рідня. Загалом, наша Одіссея тривала 12 днів.
Тьоті запропонували посаду вчительки в селі Махровка, що на 42 км від райцентру. Ґрунтова дорога, й перше враження — краєвид села з горба перед ним: напівзруйнована кам’яна церква, двоповерхова школа-десятирічка, дерев’яні почорнілі ізби серед споришу.
Ми, українські діти, зростали в парадигмі: білі хатки-мазанки у вишневих садках. А тут у чималому селі жодного дерева — плодового чи звичайного або бодай кущика чи квітки!
Уже дорослим я не раз замислювався, чому так. Невже слов’янське за походженням населення засвоїло менталітет кочової орди? Навіщо саджати щось, вирощувати і роками доглядати, коли можна запастися всім потрібним, потрусивши сусідів-хліборобів?!
За ізбами зеленіли городи зі скромним асортиментом однорічних рослин. Невдовзі я помітив, що діти залюбки оббирають із кущиків при дорозі якісь чорні ягоди, називаючи їх «бзніка». Скуштував і собі, засмакувало!
Лише по війні я побачив цю рослину вдома по смітниках. Довідався, що це — паслін. Скоштував кілька добірних ягід, схотілося сплюнути! Взагалі-то в наших краях такого не їдять. А ягідні учти в Махровці — це через авітаміноз, дефіцит вітамінів у їжі.
Стверджують, що французи такі жваві, дотепні, гострі на язик, бо різноманітно харчуються плодами землі, моря та виноградників. Хтозна, може... Але й українці в цьому плані не пасуть задніх.
* * *
Перший рік війни виявився тяжким і для нас. Валянки мені зваляли ще восени 1941-го, але верхнього одягу бракувало. Тому я пропустив рік занять у школі. Та без діла не сидів. Хтось бо мав доглядати Павлика. Крім того, наша господиня — Нюра зранку вирушала «На добычу». Себто втілювала в життя постулат: «И все вокруг колхозное, и все вокруг — мое». То на мене залишався ще й її однорічний Ваня.
1942 року, з настанням тепла, німці поновили наступальні дії. Цього разу напрямок їхнього головного удару проходив саме через наші краї. 17 червня впав Воронеж. До фронту залишалися вже не сотні, а десятки кілометрів. Вечорами на небосхилі спалахували далекі вогники чи то вибухів зенітних снарядів, чи освітлювальні ракети.
Тьотя заметушилася — їхати далі на схід. Але куди, як і з чим? На щастя для нас, німецькі генерали щось передумали, і їхні армії почали просуватися на Кавказ і Сталінград, де 17 липня розпочалася велика битва. А 18 листопада в контрнаступ перейшла Червона армія.
Втім, у щоденнику я нотував не перебіг історичних подій, а побутові колізії, без «філософії». Та й джерела інформації були куцими. В селі не було ні електрики, ні радіотрансляції. Газети надходили вряди-годи, з великим запізненням. До речі, найбільше мене цікавила центральна преса.
Багато деталей тодішнього життя призабулося. Що часом я сам варив обід. Що тьотя якось на три дні вирушила до міста у справах (42 км туди й назад пішки), а я годував і клав спати свого маленького братика.
Допіру зараз я можу оцінити, яке навантаження випало на тітчину долю. Та і взагалі всього жіноцтва в період війни. Читаю свій запис про те, як тьотя протягом зими 1943 року зробила 34 ходки до лісу (а це з кілометр в один бік) по дрова, хмиз. Напевно, не пригадую, були санчата, але тягнути їх через замети...
Як вона лагодила покрівлю наданої нам ізби, боячись (цілком слушно!) впасти з даху.
Але тьоті не бракувало щирого оптимізму, віри, що все обернеться на краще. А ще у нас завжди відбувались якісь свята. Щодня, як у п’янички випити, траплялися (вигадувалися) нагоди щось відмітити. Тоді ж, 1943-го, 17 березня — скількись місяців Павликові, 18-го — День Паризької комуни, 22-го — рівнодення, 23-го — св. Леоніда тощо.
* * *
Моя тьотя (Любов Павлівна Романюк, 1906—1999) була типовою представницею своєї доби. В Росії то був Срібний вік, а в нас — Українське відродження. Саме під її впливом, без якоїсь агітації, я виріс свідомим українцем, припорошився культурними здобутками тієї доби. Бо там «В глуши забытого селенья» і поговорити не було з ким і про що. Цивілізаційний розрив...
У переддень 1943 року, на початку свого щоденника, я занотував припущення, мрію, що, може, вже цього року скінчиться війна. Надалі такі наївні думки мені вже не приходили. Адже ворог саме вийшов до Волги і вдерся на Ельбрус.
Вигук торжества пролунав у записі наприкінці 1943-го, коли вийшла урядова постанова, яка заповідала термінове повернення вчителів з евакуації додому. І справа була не лише в дозволі та сприянні тому, а й у підтексті — ворог більше на схід не посунеться!
* * *
Дехто через роки стверджував, що ми голодували. Та ні! Звичайно, чорної ікри не було. Наше харчування було одноманітним та неякісним, але калорій вистачало.
Щодня на столі була Її Величність — Картопля. Є запис, що ми купили лантух картоплі за 500 крб, і мій коментар — у місті на базарі була б уся тисяча. Ми готували й подавали різні страви під чудернацькими назвами. Щодня було в нас щось нове, але, по суті, одне й те саме.
У щоденнику є запис, що від сьогодні норма хліба для утриманців зменшується удвічі — від 400 до 200 грамів. Для службовців залишалася стара — 600. І далі мої довгі викладки — скільки б ми отримали хліба за сім днів раніше й матимемо зараз. Часто замість печеного хліба нам видавали борошно, а то й зерно — жито. Через два місяці норму відновили.
Пригадую також, що були й інші джерела харчів. У колгоспі бува виписували сільській інтелігенції то горох, то скількись яєць.
Та й селяни (з огляду на школярів у родинах?) нас підгодовували, частували. Дадуть то глечик молока, то відро картоплі чи гарбуза тощо. А нам, дітям — по яєчку чи по пиріжку. А якось одна дівчина принесла півлітрову баночку гасу — джерело світла в довгі зимові вечори...
Загалом, слід відмітити толерантне ставлення до нас, як місцеві казали, — «выковыренных». Жодного поганого слова (попри тотальний мат з усіх вуст — від трирічних малюків і старших), жодного конфлікту на тому чи іншому ґрунті...
* * *
Як я сказав ще на початку, мій текст був локально-фактографічним. Із часом, може, я дорослішав, у щоденнику почали з’являтися сповідальні сентенції. Пригадую, я виростав палким радянським патріотом.
Доктор Геббельс та його колеги з фаху таки вміли забивати памороки! Коли на думку в тебе спадає одне, а з вуст злітає щось цілком інше. З волі й уміння майстрів пропаганди, ти починаєш почуватися не людиною, а роботом, який тупо виконує чиїсь вказівки, повторює різні нісенітниці! Саме така метаморфоза спіткала мене.
Деталей не пам’ятаю, адже проминуло майже 70 років. До того ж, частину сторінок із повоєнними записами я вирізав із щоденника і спалив. Чисто Гоголівський жест!
У Лермонтова є рядки: «Нет, я не Байрон, я другой...» Так, і я, достеменно, — не Гоголь! І про те, що він спалив другий том «Мертвих душ», я тоді міг не знати. А все ж, замислююсь, які мотиви були в мене?
Тепер про Гоголя. На презентації в книгарні «Є» книжки Євгена Сверстюка «Гоголь і українська ніч» одна пані цитувала, когось, подаю з пам’яті: «Гоголь любив Україну й намагався так само полюбити Росію. Але силувати талант не можна, він мстивий. Зрештою, з’являється фальш і, як наслідок, — очисний вогонь...»
І я, певно, відчув фальш, яка просоталася в мої записи. Мабуть, почав усвідомлювати, що в реальному житті слова керманичів розходяться з їхніми ділами. Що панує тотальна брехня і блюзнірство, какофонія співань про вождя народів.
З тим я й облишив свій щоденник. Із часом почав писати статті, книжки і лише допіру зараз, не без цікавості, повернувся до своїх давніх текстів.
