Мовне питання в Україні. Здається, ніяка інша тема не знаходить такого гучного резонансу серед фахівців, експертів, посадових осіб і просто перехожих. Як-не-як — торкається кожного. Від наукових дискусій — до побутової сварки.
Мова — носій культури, інформації, засіб спілкування, комунікації, форма самоідентифікації, спосіб самовираження, творчості тощо... За допомогою її похідної — писемності — ми дістаємося до прадавніх пластів культури народів, етносів, цивілізацій. Мова містить шифри і коди, що передаються із покоління в покоління родом, племенем, нацією. Мова різноманітна в формах. Мова — це процес. Вона живе своїм життям: розвивається чи деградує, асимілюється чи домінує в реакції з іншими. Буває — розквітає, буває — зникає з лиця Землі.
У сучасних умовах мова стає могутнім засобом впливу на масову свідомість. Словосполучення «засоби масової інформації» звучить загрозливо, як «зброя масового знищення». Агресивність, з якою на газетних сторiнках та в електронних ЗМІ ведуться дискусії щодо мовного питання в Україні чи, скажімо, в країнах Прибалтики, не залишає сумнівів — відбувається протистояння на рівні з економічними війнами. Оскільки «воюючі сторони» відомі, залишається тільки назвати проблему, наприклад — «Боротьба за мовний простір як підсистему простору інформаційного». Тобто визнати, що вербально, тобто засобами мови, ведеться «вербовка» населення території — зони інтересів сусідніх держав.
Що це? Загроза національній безпеці держави-інтраверта з боку держави-агресора? Чи, може, звичайний і закономірний процес поглинання однією культурою іншої — слабшої, як дехто намагається переконати аудиторію. До їх послуг статистика щодо кількості етнічних «нацменшин», які вкупі з «русскоязычным» корінним населенням становлять мовну більшість, різноманітні теорії та дослідження, аж до ідеї «слов’янської єдності». На війні — як на війні. Усі засоби добрі.
«Епіцентр» пана Піховшека від 19 березня — добра цьому іллюстрація. Присутня в студії аудиторія — фахівці у цій галузі, відомі журналісти — нічого не змогли протиставити ідеології пана з «Первопрестольної». Відвертої насмішкуватостi, що ледь прикривалася чемною коректністю, не було чим крити. Бо неможливо відсутність державної політики та внутрішньої індивідуальної мотивації прикрити голим ура-патріотизмом. Не важко здогадатись, якою мовою ведуться переговори щодо постачання енергоносіїв, розрахунків за українськими боргами чи розподілу ЧФ — мовою сили. Ризикну припустити, що це навіть не літературна російська. Керівники країни, що докотилися до банкрутства в «партнерських» переговорах з кредиторами, «проковтнуть» і звертання «по фєнє». З такими економічними успіхами «стратегічні партнери» скоро будуть просто «бити в пику»... без зайвих слів.
То «що робити, Миколо, що робити?» Може, намітити нову Державну програму iз сотні-півтори заходів? Циркулярами відрегулювати стару? Може, дітей примусово віддати в українську школу? Прочитати, нарешті, «Кобзаря» — непоганий, до речі, Поет. Послухати ще раз «Весна! Весна!»? Може, передплатити україномовну версію газети «День»? Чи спочатку просто — навчитися поважати себе? І чиновнику, і депутату, і бізнесмену, і просто перехожому.
Отже, знову — все спочатку. Тим часом ціле покоління школярів, студентів за час існування незалежної України вже могло відчути себе в українському мовному середовищі. За цей час встигла дозріти і заявити про себе в політиці, бізнесі, державному управлінні, спорті, мистецтві нова хвиля молоді, яка вільно володіє англійською, німецькою... А своєю рідною? Чи рідною, коли Україна їй — Мачуха? Коли власна держава не спроможна захистити права і свободи своїх громадян, не те що за кордоном — на своїй власній території.
Мотивація щодо вивчення та спілкування, розвитку і поширення мови — найрізноманітніша. Від досягнення взаємності у коханої дівчини до просування по службі. Тим часом 500 тисяч коханих шукають взаємності в борделях від Туреччини до Антверпена. Мотивація їх проста — вижити. Мільйони підлітків тусуються вечорами на вулицях у мовному середовищі казарм та «кічманів». Перефразувавши «крилаті слова», тільки глухий цього не чує! Наївно сподіватись, що завтра вони будуть спілкуватись вишукано і літературно. Були б ситі і взуті.
А може, відмовитись, нарешті, від потуг видати бажане за дійсне? Якщо українська стає символом провінційності, відсталості і неуспіху, якщо українська — це непрестижно і просто ні до чого, то перейдемо на «общепонятный» без зайвих клопотів і образ. Для чого тоді ця комедія, гра у самостійність? І яка, справді, різниця, панове, на який склад падає наголос у слові «Українці»?
