Тепер куточок музею Антоничів присвячено мешканці Бортятина, що на Львівщині, Ганні Войціцькій з родини Захарко, простій сільській дівчині, яка народилася 1915 року у бідній селянській родині, гарно вчилася у місцевій школі-семирічці й 1930 року вступила до Жіночої ремісничої школи кооперативу «Труд» у Львові на кравецтво. Там вона здобувала середню освіту. Дівчина дуже хотіла вчитися, а в сім’ї на це коштів не було, тож батько позичив гроші у касі взаємодопомоги в священика Василя Антонича і так платив за те навчання.
Ганна брала участь у драматичному і хоровому гуртках, дуже любила співати і вишивати. Її вишивані роботи потрапили на виставку в Чикаго, й там їй присвоїли звання митця, а гуртожиток, тобто «бурсу», де вона жила, нагородили стома доларами «на покращення». Дівчині ж подарували «дві суконки, плащ-футерко і мешти»... Та справжнім її захопленням, душею була пісня. Її м’який, оксамитовий тембр голосу зачарував поета Б.-І. Антонича. Ганна пригадувала: коли вони з’їжджалися в село на канікули, то любили збиратися на обійсті директора школи і там співали. На відкритті виставки звучали спогади Ганни Войціцької, записи пісень у її виконанні. Це матеріали передачі, яку підготував 1988 року журналіст Львівського радіо Володимир Шалайський.
«...У садочку завжди сиділи вечорами і співали. Богдан любив стояти в мене за спиною і слухати мене найбільше. А любив він пісні такі тужливі, вечірні: «Ой не шуми, луже», «Ой не світи, місяченьку, і ти, зоре ясна». А ще любив «Вечірній дзвін». Він мене відпроваджував, ми йшли додому догори, і по дорозі просив: «Ану заспівай ще раз мені «Вечірній дзвін». А я кажу: «Будеш «бамкати»? Бо то треба «бамкати». А він: «Ні, я не буду «бамкати». — «О, — кажу, — то ти риба чи що — не співаєш? Бо то тільки риба не співає. Давай я буду «бамкати». Так мені довелося і «бамкати», і співати».
Мати Б.-І. Антонича любила Ганну Войціцьку. Якось крізь свої жалі мовила до неї: «І чому ви не побралися з Богданом? Може, все було би по-іншому».
...Коли 1989 року в Бортятині відкривали кімнату-музей імені Богдана-Ігоря Антонича, Ганна Войціцька подарувала два вишивані рушники, які дотепер прикрашають експозицію музею. Її син Володимир перед відкриттям цієї виставки передав музею деякі особисті речі пані Ганни, зокрема її вишивану сорочку. Цей куточок в музеї, який розповідає про життєвий шлях цієї жінки, експонуватиметься місяць.
