Активність читачів, які взяли участь у нашій заочній читацький конференції «Передвиборний лікнеп», нас приємно вразила. Виявляється, що поширена думка про виборців, якими досить легко маніпулювати і які не можуть осмислено визначитися з вибором, дещо перебільшена. Свідченням цього є ваші листи, частина з яких уже була надрукована («День», №№36, 40). Хоча...
Професор Іван Валько, лист якого ми подаємо сьогодні, висловлює сумнів з приводу ефективності нашої акції, посилаючись на власний досвід спілкування з пересічними представниками електорату. Натомість київський політолог Костянтин Жолковський позитивно оцінює проведення читацької конференції і намагається допомогти виборцям визначитися, хто з кандидатів заслуговує на підтримку, а кому слід відмовити у довірі.
Нагадаємо, що ми запропонували читачам відповісти на запитання:
— Якими принципами, на вашу думку, слід керуватися пересічному виборцю при оцінці «політичної дієздатності» тієї чи іншої партії, блоку, об’єднання?
Конференція триває, і ми чекаємо ваших листів за адресою: 04212, Київ-212, вул. Маршала Тимошенка, 2л; або e-mail: [email protected] з позначкою «Читацька конференція «Дня».
Неадміністративний ресурс
Допомогти виборцям зорієнтуватися у складному розмаїтті прізвищ кандидатів у депутати Верховної Ради України та у ще більш строкатому переліку партій та блоків, належним чином оцінити їхню «політичну дієздатність», щоб обрати серед найкращих, які за визначенням вносяться до виборчих бюлетенів, справдi найнайкращих, — така мета читацької конференції «Передвиборний лікнеп», яка проводиться на сторінках газети «День» за ініціативою (що особливо важливо) самих читачів. Вирішити ці завдання можна різними шляхами. Можна, зокрема, закликати виборців підтримати тих, хто є взірцем патріотизму, принциповості, мужності, ерудиції. Можна, навпаки, застерегти проти підтримки тих, доброчесність яких викликає певні сумніви, зокрема тих, хто потрапив до виборчого бюлетеню завдяки використанню «неналежного», обережно кажучи, ресурсу.
Ні, йдеться не про адміністративний ресурс, про загрозу якого багато говорять вітчизняні та іноземні політики та засоби масової інформації і суворо попереджають численні зарубіжні візитери, що раз у раз у ці дні з’являються в Україні. Пошукувачі місць у виборчих бюлетенях виявилися досить винахідливими і взяли на озброєння й інші, крім адміністративного, різновиди досить сумнівних ресурсів.
Ресурс кримінальний . Жила собі людина, маючи, як і всі інші, власні прізвище, ім’я та по батькові. І раптом спало їй на думку саме під час розпалу передвиборної кампанії змінити свої анкетні дані й отримати і прізвище, і ім’я, а іноді й по батькові такі, які належать відомим особам, уже висунутим кандидатами у депутати. І швиденько, протягом кількох днів, з’являється «новонароджений», скажімо, Тарас Стецьків і за допомогою механізму самовисування пропонує свою кандидатуру в одному окрузі зі «справжнім» Т. Стецькiвом. Коли у бюлетені стоятимуть поруч два (чи більше) однакових прізвища, частина виборців мимоволі може переплутати відому особу із самозванцем і віддати свої голоси останньому. Крім того, в такий спосіб можна отримати право пропонувати кандидатури до складу виборчої комісії, до складу групи спостерігачів, щоб мати можливість впливати на підрахунок голосів.
Усе це — не безневинні жарти. Кандидати-самозванці, видаючи себе за інших осіб, обдурюють членів виборчих комісій, виборців. А обман, обдурювання, є найважливішими ознаками дій, які відповідно до диспозиції ст. 157 Кримінального кодексу України кваліфікуються як злочин. Такі факти в Україні непоодинокі, тому вкрай важливо, щоб усі ці справи були терміново розслідувані та передані до суду, а шахраї були вилучені з виборчих бюлетенів. Т им самим всі, хто має наміри вдатися до будь-яких зловживань під час виборів, отримають серйозне попередження. Йдеться не тільки про шахраїв — усі шахрайства здійснювалися із блискавичною швидкістю, що не було б можливим, якби співробітники органів запису актів громадянського стану не були б особисто зацікавлені (не важко уявити, як саме) у цих маніпуляціях.
Ресурс сімейний . Однакові прізвища у різних осіб можна зустріти й у списку, зокрема, блоку «Наша Україна». Хоча тут ресурс не має кримінального присмаку, як у попередньому прикладі. У цьому списку під номером 45 значиться Петро Ющенко, під номером 141 — Олекса Порошенко. До цих осіб не можна висунути якихось особливих персональних претензій, але чи могли б вони розраховувати на такі місця у списку, якби перший з них не був братом лідера блоку Віктора Ющенка, а другий — батьком Петра Порошенка, що є лідером партії «Солідарність» — однієї з провідних у цьому ж блоці? Норми закону, в тому числі виборчого, тут не порушувалися, а ось щодо норм морально-етичних...
Згадаймо, серед членів блоку «Наша Україна» точилося гостре суперництво навколо розподілу місць у спільному списку. Наскільки етично за цих умов надавати місця у ньому за родинною ознакою, за принципами, так би мовити, «родинного ресурсу»? Наскільки відповідальним є ставлення блоку, партій, що увійшли до його складу, до своїх обов’язків? Чи можна говорити за таких умов про високу «політичну дієздатність» такого угруповання? Як повинні ставитися до всього цього виборці? Відповіді на всі ці запитання здаються однозначними.
І якщо ці нотатки допоможуть комусь із виборців визначити, хто з кандидатів або список якої партії (блоку) заслуговує на підтримку, а кому слід відмовити у довірі, мету автора можна вважати досягнутою.
«Голос волаючого в пустелі»?..
Шануючи по-справжньому високий інтелект та розмаїття творчих пошуків людей, що творять газету «День», мушу, однак, сказати, що пропозиція читачам взяти участь у читацький конференції «Передвиборний лікнеп» може виявитися «голосом волаючого в пустелі».
Кажу так, бо маю певний досвід.
Напередодні березневих виборів до ВР України 1994 року мені довелося виступити зі статтею в газеті «Голос України», де, як мені й нині бачиться, я досить всебічно обґрунтував питання, хто ж повинен засідати у найвищому законодавчому органі держави. Зокрема, посилався на енциклопедичні видання радянського часу, де майже кожен діяч характеризувався як «професійний революціонер». Я також згадував Леніна, котрий, побачивши, який гріх від цього, казав, що за одного «тямущого капіталістичного прикажчика він віддав би десять таких комуністів». (Пізніше, 03.03.2000 р., моя стаття в «Урядовому кур’єрі» так і називалась — «У пошуках «тямущого прикажчика».)
На жаль, Україна знеосіблена «прикажчиками». У словнику нашого великого земляка В. Даля: «приказчик — поверенный по делам; уполномоченный от хозяина...». Якщо по справедливості, то під скляним куполом на дніпровській кручі у нас аж 450 «прикажчиків» (В.І. Даль: «депутат — выборный, поверенный от правительства или от общества, для наблюдения за ходом дела или для принесения просьбы, поздравления, благодарности и пр...»)
Чому ж так, що Україна майже не має своїх «прикажчиків», таких, за яких, усвідомлюючи власні помилки, так запекло боровся Ленін? (До речі, професійний революціонер №1 в анкетах писав, що він — «літератор, журналіст».)
Що ж таке, за Далем, «революціонер»? «Смутчик, возмутитель, крамольник, мятежник». А «революція» — це «революция в погоде, в пищеварении, в общественном мнении, переворот». Є й інші пояснення. Інших авторів. Але все зводиться до одного: революціонер — той, хто руйнує старе і з тією ж енергією береться за побудову нового.
...А тепер — до нашого рідного дому. Про що ж запитує газета «День» читачів у переддень виборів до Верховної Ради України?
Мало про що. Лишень якими принципами слід керуватись виборцеві, опускаючи в урну бюлетень.
Об’їздивши добрий шмат України та мавши безліч розмов, маю підставу повідомити про такі найболючіші для людей питання:
1. Звідки у кандидата гроші?
2. Чи написав кандидат (партія) заяву про зняття депутатської недоторканності?
3. Чи обіцяє, нарешті, людям людську пенсійну реформу?
