Наші владні структури ще з 1992 року, діючи у власних інтересах, вирішили увійти до ринку з «чорного ходу», здійснивши спочатку лібералізацію цін, що є завданням останнього етапу. Водночас почав створюватися клас «номенклатурних капіталістів» — першими бізнесменами, підприємцями та банкірами ставали або представники колишньої партноменклатури, або їхні діти й родичі. Звісно, що їм особисто конкуренція була ні до чого. Вона навіть заважала, бо період становлення їхнього бізнесу потребував особливих умов саме для них: доступу до банківських кредитів, отримання бюджетних і податкових пільг, підтримання монопольно високих цін з метою отримання надприбутків. Інтереси власної кишені перевищили інтереси держави, а про майбутнє ніхто не думав. Коли ж розподіл власності та сфер впливу в основному було закінчено, розпочався етап перерозподілу. І ось тут «конкуренція» проявилася у кримінальній формі — пострілами на вулицях, «наїздами» та тиском з боку держчиновників, які лобіювали інтереси певних кіл.
Через економічні причини практично відсутня конкуренція і в духовній сфері, оскільки вона потребує початкового вкладення коштів, які дають прибуток не одразу.
Зате у політичній сфері в нас із конкуренцією начебто все гаразд. Велика кількість карликових партій, різноманітних політичних течій, роздрібненість навіть прихильників однієї й тієї ж ідеології, яка заохочується владою, унеможливлюють створення більш-менш сильного об'єднання опозиційних сил, які б могли істотно впливати на ситуацію в країні. Владі це вигідно: дезорієнтований та неорганізований народ не здатний на акції протесту, а тому ним легше керувати і нав'язувати потрібні ухвали.
Ставлення до конкуренції держчиновника, як і «номенклатурного капіталіста», зміниться лише тоді, коли її відсутність завдаватиме їм збитків, незрівнянних з можливими прибутками. І це треба забезпечити на законодавчому рівні. При цьому основними завданнями держави є: по-перше, не перешкоджати чесній конкуренції і не лобіювати інтересів окремих груп виробників чи суб'єктів ринку; по-друге, припинити нечесну конкуренцію — в першу чергу, ту, яка ведеться кримінальними методами; по-третє, обмежувати монополізм, пильно стежачи за дотриманням антимонопольного законодавства. Оцінюючи нинішню політику держави, можна зробити висновок, що жодне з цих завдань не виконується повною мірою. Провадиться політика подвійних стандартів, коли наближеним до влади структурам дозволяється майже все, а їхніх конкурентів карають за найменшу провину.
Євген МОРЕНЦОВ, інженер-математик,
Київ
