Моя бабуся Марія має вже 84 роки, її пам’ять тримає чимало цікавого про минуле життя нашої родини, про війну, розкуркулення, а ще — про появу Київського моря, бо родом вона з тих мальовничих місць, які нині вже, на жаль, вкрила вода.
Я пригадую ще в дитинстві почуті розмови моїх рідних за сімейним столом бабусі й дідуся — батьків моєї мами — Степана та Марії Ткаченків та моїх прабабусь Уляни та Софії Козир (рідних сестер моєї прабабусі Олени), перепитую в бабусі про почуте ще змалечку.
Дідусь Степан теж часто розповідав про своє дитинство: як у три роки залишився без батька, як мусив змалечку пасти свиней, а ще — корови, свині, вівці, коні та... обробляти землю. Сім’я діда Степана була велика: окрім діда — ще троє дітей, всі при роботі, отож і вийшло, що в школі він закінчив лише три класи. Дідусева родина мешкала на хуторі Тетерівськ за три кілометри від села Ротичі, де мешкала бабуся Марія. До революції на хуторі було близько сорока хат, школи там своєї не було, до неї доводилось діставатися річкою на човні, а взимку — ходити пішки по льоду.
Відтак і хутір, і село Ротичі уже понад півстоліття під водою через спорудження 1963 року Київського водосховища. Збереглися лише деякі поодинокі будиночки й дачі колишньої партійної верхівки, скажімо, дача Петра Шелеста — колишнього першого секретаря ЦК КП України, до цих будинків дуже довго було приставлено охорону, навіть уже в роки незалежності їх охороняли, розповідає бабуся.
Після революції, за словами бабусі, у людей, які вміли хазяйнувати, забрали чимало худоби: вівці, коні, більшу частину землі й залишили для господарства тільки 30 сотих землі та одну корову. Пропали в банках і гроші — так, у дідуся мого діда Степана — Івана пропало майже два мільйони (пригадує моя бабуся), що їх він збирав ледь не все своє життя, вирощуючи на продаж худобу. На моє запитання, чому не вклали ці гроші в яку-небудь справу, бабуся відповіла, що в селі, особливо тоді, нічого було й купити. Жили з натурального господарства — ткали і пряли. Традиційно родини були багатодітними, але після того, як землю забрали, рідко в якій сім’ї наважувались мати більш як двоє дітей.
У 20 років дідусь пішов служити в армію, де його застала Друга світова війна, яка й змінила всі майбутні плани. Тяжке поранення під час авіанальоту під Брестом (дієздатність покаліченої тоді осколком ноги так і не вдалося повністю відновити) не дало дідові продовжити війну, і його демобілізують до Казахстану, де він освоює професію механіка й учиться в’язати теплі речі для фронту. Мабуть, саме там він і навчився плести всілякі цікаві іграшки з рогози та соломи, якими тішив мене у дитинстві.
Дідусь був душе хазяйновитий, в усьому селі його знали як майстра на всі руки. Майстрував човни, мурував печі, будував будинки, лагодив автомобілі, власноруч збудував свою пилораму та обробляв на ній дерево для будівництва човнів, багато чого з майстерної справи навчив і онуків. Добра пам’ять про мого діда ще й досі тримається в нашому селі, хоч його вже нема більше 18 років.
Коли війна скінчилась, дідусеві було 25 років, він мав чимало нагород за війну, частину з яких у нього вкрали після війни. Робочих рук не вистачало, тож дідусь працював то на тракторі, то бухгалтером, а далі — закінчив у Києві курси механіка і рульового, почав водити катери. Саме тоді він і одружився з моєю бабусею Марією, батько якої — Козир Кирило був колгоспним пасічником, а дядько — Григорій Козир — ієромонахом в Успенському соборі Києво-Печерської лаври, відправляв там служби.
За спогадами бабусі, приїжджаючи додому, прадід Григорій розповідав про тяжке життя ченців. Окрім щоденних навчань та молитов, вони мусили обробляти землю, і самі забезпечували собі існування. Зароблені гроші здавали у спільну церковну казну, багато з яких також пропало після революції. Цікаво, що при Лаврі тоді діяла їдальня для безпритульних та нужденних, в якій могли пообідати й пересічні подорожні. Мій прадід Кирило розказував свій дочці — моїй бабусі, як, приїжджаючи до брата в гості, зупинявся в тій їдальні й там обідав.
Прадід Кирило, напевно, хотів перенести хоч якусь частинку Києва у своє рідне село, тому саме зі столиці він з братами привезли в село каштани і посадили каштанову алею, що було дивиною для односельчан. Ці каштани тоді були єдиними в селі Ротичі. Поряд з хатою прадід викопав разом із братами став і посадив чудовий садок, чи не найбільший у селі. Яблунь було настільки багато, що односельчани навіть приходили купувати яблука. Скрутно прадідові довелося, коли запровадили були податок на плодові дерева, але саду він так і не вирубав.
Прадід був досить підприємливий, весь час щось вигадував. Ось мама пригадувала, як він, щоб роздобути шовку для шиття, купив шовкопрядів, і вони снували кокони по всій хаті, а прадід годував їх листям шовковиці...
ПРАБАБУСЯ УЛЯНА (ДРУГИЙ РЯД — ДРУГА ЛІВОРУЧ). НIМЕЧЧИНА, МIСТО ВЕЛС
Потім він ці кокони здав та отримав за них справжній натуральний шовк. А прабабуся Олена, коли білила хату, виклала той шовк у комору, але хтось той шовк вкрав, що стало для родини цілою трагедією. А було це саме перед війною, 39-го року. А дід змушений був поїхати працювати до Москви, куди його кликав наш родич, який там переховувався від радянської влади через те, що його визнали куркулем.
До прадіда Григорія в сім’ї була особлива пошана. Навіть за радянських часів його портрет у рясі висів у бабусі в рамці на стіні. Коли Григорій за станом здоров’я змушений був повернутись у рідне село, прадідусь Кирило обладнав йому для проживання та моління окрему кімнату зі входом у садок, щоб дідусь міг усамітнитись. Згодом дід Григорій став правити служби в Ротичах, але в нього розвинувся туберкульоз кісток. Лікарі змушені були ампутувати йому ногу, та він продовжував ходити до церкви правити служби на протезі. Зрозуміло, що то був не якийсь там сучасний протез, а звичайна дерев’яна колтяжка, яку зручною не назвеш. Церква була далеко, протез незручний — і в прадіда Григорія відкрилася венозна кровотеча ноги, він зійшов кров’ю та помер.
Треба сказати, що церква в Ротичах, у якій правив служби Григорій Козир, була єдиною на декілька сіл. Вона була цегляною, дуже красивою. Із позолотою та банями. І збудував її колишній пан Храков (записано зі слів бабусі. — Авт.), який мав чималі маєтки в сусідньому селі Медвині. Цікаво, що радянська влада через побожність навколишніх сіл цю церкву не займала. У війну в церкві влаштували свій пункт німецькі снайпери, і наші льотчики підірвали її.
У селі було вирішено відбудовувати церкву, а поки церкви не було, всі служби правили, вінчали й хрестили дітей у хаті рідної сестри мого прадіда Кирила — Гапи. У цій хаті вінчалися й моя бабуся з дідусем. Після війни прадід Кирило вирішив відновлювати церкву й став старостою у цій справі. Він збирав на це гроші по всіх сусідніх селах. По річці Тетерів, що проходила через село, тоді сплавляли ліс, а отже, на зібрані гроші купили тоді дерево для будівництва, й церкву таки відновили. У новій церкві прадід Кирило, який мав хороший голос, співав у церковному хорі разом із сестрами. Тоді це була єдина церква на декілька сіл — Ротичі, Страхолісся, Медвин, Горностайпіль, Сухалуччя.
Коли село Ротичі перевозили й затоплювали, то церкву розібрали її перевезли до села Страхолісся, де з згодом перетворили в клуб. І лише після розпаду Радянського Союзу церкві нарешті вернули її первісне призначення.
Прадід Кирило воював на кількох війнах, був досить освіченим на свій час, читав Толстого, Тургенєва, «Кобзар» Шевченка, добре розумівся на релігійних книжках, Біблії. Під час останньої війни він потрапив у німецький полон, захворів на легені. Коли їх звільнили американці, його вилікували й запропонували іммігрувати до Америки, але вдома на нього чекала дружина з двома малолітніми доньками, і прадід відмовився. Другий рідний брат мого прадіда — Дмитро Козир — служив на Новоросійському флоті, але коли відпросився у відпустку, щоб провідати батьків, то був вбитий бандою Денікіна, а інший брат — Іван — був вбитий під час Громадянської війни.
Під час Другої світової війни в Ротичах стояли німці. Але ставлення до них було терпимим, бо ті зробили стратегічний крок — роздали селянам землю, яку в них перед цим відібрали, Люди зібрали багато хліба, а за нього можна було виміняти навіть корову. Коли партизани підпалили німецький штаб, за це не було розстріляно жодного із сельчан, хоча каральний загін до села все ж приходив.
Пізніше німці почали добирати людей для роботи в Німеччині. Забрали до Німеччини й сестру моєї прабабусі Олени — Козир Уляну та рідну сестру моєї бабусі, теж Уляну. Дівчата пробули в Німеччині аж до кінця війни, працювали на хазяїна та на фабриці. Прабабуся Уляна працювала на залізниці в Австрії в місті Вельсі. Вона так і не вийшла заміж і весь вік прожила зі своєю рідною сестрою Софією. Дітей в них не було, бо їхні женихи загинули на війні. Потім вигадали податок за бездітність, а грошей спочатку в колгоспі їм не давали, хоча й тяжко працювали на фермі (та й згодом отримували копійки), але вони мали були золоті монети, які їм в дівоцтві подарував батько, і вони тоді були змушені розміняти ці монети на податок.
Долю прадіда Кирила після війни вирішив випадок. Він спіймав рій диких бджіл, зайнявся бджільництвом і розвів вулики для колгоспу. За малий проміжок часу він мав уже таку пасіку, що колгосп посіяв гречку спеціально для його бджіл. Моя мама згадує, що чимало місцевих начальників приїздило до прадіда за медом, і хоча він не любив радянської влади й особливо цього не приховував, але його «солодка імперія» його рятувала.
На щастя, в сумнозвісні голодні роки голод не торкнувся Ротичів, бо, як згадує бабця, село було важливим пунктом сплавляння лісу. Та долі ротичан перекреслив той шалений план із затоплення сіл та поява Київського моря. Людей переселяли в інші села, в основному — Чорнобильського району. Так бабуся з дідусем опинились у селі Страхолісся, в якому прожили майже сорок років.
Добра пам’ять, то, напевно, найдорожче, що може лишити по собі людина. Я згадую ці слова, коли, приїхавши в село моїх дідуся та бабусі, на запитання односельців, чия я, називаю прізвище моїх рідних і бачу теплу усмішку на обличчі тих, хто запитував, і мене зігрівають теплі спогади про рідних мені людей. Добра пам’ять нашого роду — найцінніша спадщина, яку можуть лишити по собі люди, і саме вона дає наснагу й силу життя нам, тим, хто продовжує цей рід.
