Нам усе потрібно когось любити, до когось притулятися, за кимсь іти. Тепер ось — линемо в Європу. По дорозі хочеться згадати свій особистий досвід «євроінтеграції». З тих пір минуло більше десяти років, і чимдалі в часі, ті події осмислюються по-новому, стають немов метафорою...
В 1992 році від фонду, який опiкувався оздоровленням дітей після Чорнобильської катастрофи, мені випала подорож до Франції. Ми з іще однією дівчиною Танею (ім’я змінене) потрапили до вельми респектабельної сім’ї: Жан- Клод — мер містечка під Парижем, Соланж — директор тамтешньої школи.
Хтозна, що спонукало їх узяти нас до себе на місяць. Співчуття? Бажання додати балів до іміджу? А можливо, їм хотілося розбавити самотнє життя (діти повиростали й порозлітались), влити «свіжої крові» в свої будні? Напевно, все одразу...
Перший культурний шок довелося пережити після прибуття до того містечка: організатор від французької сторони попередив нас, щоб ми... не крали. Бо такі прецеденти вже були з попередніми партіями дітей, а отже — ми теж, вважай, злодюжки... Він попередив також наших «господарів», щоб і вони були пильні. І справді, господиня не дозволяла нам зачиняти двері своїх кімнат — мовляв, погана вентиляція...
За декілька днів ми перелетіли до Ніцци — неподалік наші господарі мають віллу. Здавалось, ми потрапили до раю. Пальми, море, прогулянки на власному катері... Серпантин понад морем, вітер у волоссі, подорожі в Альпи, Монако, Монте- Карло, до сусідньої Італії, наче просто в інше місто... А пізно ввечері з шезлонга на пласкому даху вілли — вогні Лазурового берега...
— Він приходив уночі, — повідомила якогось ранку Таня.
— Як приходив? І що?
— Нічого. Сів на ліжко і дивився. Потім поклав руку мені на коліно, але я її відкинула, начебто спросоння, й перевернулась на другий бік. А тоді ти щось сказала уві сні — і він різко вийшов.
Так почався наш «трилер». Я в свої дванадцять років «хазяїна» не надихала — це тепер уже проявляються в пам’яті кілька сумнівних нюансів, які тоді здавались просто випадковістю. А от 16-літній Тані довелося нелегко. Взагалі-то в рамках оздоровчої програми був обмежений віковий ценз, але їй «збавили» декілька років у документах. «А що, мені й так ніхто більше тринадцяти не дає», — розповідала вона, для більшої вірогідності заплітаючи волосся в дві косички. Втім, хоч і невисока на зріст, форми дівчина мала розвинуті навіть як на свої шістнадцять...
Аби уникнути конфлікту, ми обрали тактику «непомічання»: отакі малі, дурні й нічого не розуміємо! Час од часу шпигав страх: ну добре, не помічати можна, коли сидить і дивиться, а як він піде далі? Що тоді? От уявіть нашу ситуацію: неповнолітні діти, не знаємо мови (спілкувалися «шкільною» англійською, а переважно жестами й мімікою), без грошей, вся наша група в іншому кінці країни — в Парижі та околицях...
Втім, він більше не приходив. Таня розповідала, що чула, як хтось ходив за стінами нашої кімнати (будинок був ніби «вліплений» у скелю, тому планування доволі своєрідне: на другому поверсі розташована тільки одна, «наша» кімната), їй здавалося, що там є якийсь хід і звідкись він за нами підглядає. До речі, то була спеціальна гостьова кімната...
Потім Таня ще розказувала, як він приставав до неї на катері у відкритому морі, коли ми з його жінкою були в кабінці, — і на тому все, більше таких історій я від неї не чула. Якось їй вдавалося обходити гострі кути... І невдовзі ті кілька ночей страху затерлися в пам’яті, їх заступили нові враження від подорожей, музеїв...
Вдома я так нікому й не розповіла про це. Було якось — не повірите! — незручно за цього чоловіка. Тоді ж ми тільки вирвалися з-під залізної завіси, і все, що «там», видавалося просто ідеальним. Батьки були такі раді, що я стільки побачила, і мені не хотілося псувати «картинку»...
Наступного літа Таню не запросили. Натомість запропонували мені взяти свою 15 літню сестру. Отож миприїхали ще раз, і минуле літо повторилося майже буквально: ті самі подорожі, ті самі місця, ті самі музеї, ті самі розмови... І той самий «хазяїн». Але тактики «непомічання» не вийшло, — треба знати мою сестру!
Одного разу ми всі поїхали на пляж, а вона залишилась удома: боліла голова. Це була унікальна ситуація, бо самих нас не залишали, — певно, після інструкцій організаторів поїздки... Поки ми із Соланж смажились на сонці, кудись дівся Жан-Клод. Через деякий час він повернувся, вів себе якось неадекватно: повіз нас у магазин купувати яскравий молодіжний журнал для моєї сестри. Вже на півдорозі, ніби отямившись, його жінка купила щось і мені — для балансу...
Виявилось, що, коли сестра сиділа у вітальні й дивилася телевізор, Жан-Клод раптом увірвався, показав свій золотий ланцюжок і після слів «А хочеш і собі такий?» почав здирати з неї купальника. Сестра відштовхнула його ногою і в істериці побігла в нашу кімнату. Дивний рефлекс: чомусь не на вулицю, а в «свою» кімнату, ніби там безпечніше... Жан-Клод пішов за нею і став заспокоювати, вибачатися, що то він так пожартував. А тоді поїхав купувати журнал...
Мене дивує: що це він про нас думав? Що ми ворони якісь — золотий ланцюжок, яскравий журнал? І це — мер міста розвинутої європейської держави, батько своїх дітей, зрештою!
З цього епізоду спека того літа стала перетворюватись у пекло. Сестра не приховувала своєї зневаги до «хазяїна». І водночас нічого не пояснювала Соланж про суть конфлікту. І жінка робила висновки сама... Загострились конфлікти — у неї з ним, у неї з нами. В сестри на нервовому ґрунті розвинулась якась болячка: спазми в животі, висип на шкірі...
Він став підсовувати їй гроші, купувати подарунки. Але про це відразу ставало відомо всім, і Соланж знову намагалася збалансувати нашу з сестрою «нерівність» — певно, щоб не виникало підозр. Ми це приймали як належне, як компенсацію за моральні збитки.
Поступово стали послаблюватись наші моральні «гальма», кудись ділася повага, ми дозволяли собі насміхатися над ними, над їхніми смішними, на наш погляд, проблемами... Змінювалась і Соланж. В цьому випробуванні не допомогли їй ані витончена культура її країни за плечима, ні соціальний статус, ні досконале володіння ножем і виделкою. Зрештою ми, діти, і вона, директор школи, опинились ніби на одному рівні культури, етики, моралі...
А тут іще дзвонив організатор нашої поїздки з французького боку й нагнітав ситуацію, розповідаючи про цих «дикунів» — українських дітей, яких у нього в домі вже зібралося десятеро: «господарі» не витримували до кінця терміну і здавали їх назад... Він налетів на нас вже в паризькому аеропорті й погрожував, що влаштує в Україні скандал! До речі, наші французи були в непоганих стосунках із тим організатором: коли ми відвідували його дім, Жан-Клод завжди виписував йому чек.
...Батькам ми розповіли аж через рік: якось не хотілося. На відстані повернулося почуття вдячності, а ще — провини. Нам було соромно за свою поведінку. А коли мама через рік переказала історію організаторці тієї поїздки з українського боку, вона відповіла, що й сама здогадувалася, в чому справа: таких випадків насправді було чимало. Чому ж тоді про це ніхто не говорив?!
Я згадаю ще один епізод. Це було вже напередодні нашого від’їзду з Франції. Ми ходили за Соланж по супермаркету (вона взяла нас, аби не залишати вдома), і сестра додумалась попросити її щось купити. І мадам улаштувала скандал. Вона кричала на весь голос посеред магазину, ми не розуміли слів, але по тому, з яким етнографічним інтересом нас розглядали люди, здогадувалися про зміст... Вже в машині сестра зайшлася плачем. Вона першою побігла в дім, але двері були зачинені, тому стала на ганку. Соланж зупинила мене на півдорозі й сказала слова, які я запам’ятала дослівно: «Look, it is a picture of Ukraine». Я подивилася, куди вона показувала: на ганку багатого європейського дому стояла українська дитина і гірко плакала, бо не дали цяцьку...
Я тоді нічого їй не відповіла. Мені було тринадцять років — стільки, як іще зовсім недавно нашій Незалежності. У мене не було ще імунітету національної гідності.
З часом ті слова стали мовби проявлятися в душі. Я писала їм листи з варіаціями на тему, що ж воно таке — «picture of Ukraine», та так жодного й не відіслала... А потім якось відпала ця потреба щось доказувати, в чомусь переконувати: головне — щоб це знала я сама. А тоді дізнаються й «вони».
