У статтi хмельничанина Леонтія Петровського про середній клас в Україні, труднощі його становлення («День», № 196) порушено тему потрібну й актуальну. Вона також дає привід ще раз звернути увагу на характер наших посткомуністичних перетворень, придивитися, чи у слушному напрямі нас повели наші політики й «капітани економіки» з досвідом індустріально-колгоспного ладу, що в результаті маємо.
Професор-економіст Анатолій Гальчинський змушений визнати, що замість нормальної ринкової економіки, яка б орієнтувалася на підвищення своєї конкурентоспроможності та швидке ринкове реагування на попит мільйонів споживачів, ми отримали особливий її тип — олігархічний «капіталізм для своїх», і що — цитую: «Обрана модель реформ виявилася вбивчою для становлення середнього класу». Натомість відбувається катастрофічна поляризація суспільства, диференціації доходів громадян. Прийнято вважати, що 1—2 % суспільства присвоює собі основні багатства країни, навіть не виказуючи при цьому якогось особливого хисту, а з допомогою різних кулуарно здобутих пільг, підтримуючи «на плаву» технічно і технологічно відсталих монстрів совєтської індустрії. Решта населення приречена на нужденне існування, у кращому разі — з доходом від 100 до 300 гривень на місяць, включно з бюджетниками: вчителями, лікарями, культосвітніми працівниками, правниками, журналістами місцевої преси. Ось і вся казка про український «середній клас». (Держчиновників ніде до цієї верстви не зараховують, та й заробляють вони у нас досить мало, і, скажімо, комп’ютерника в районну держустанову на 200 грн. годі прийняти).
Особливо потерпають від здійснюваних «реформ» малі міста, так звана маломістечкова Україна, не говорячи вже про сільську місцевість, малі регіони, наприклад, західний, де з радянських часів не було домен та великих виробників металопродукції (Поділля, Волинь, Галичина та сусідні Закарпаття й Буковина). А існуючі машинобудування і приладобудування через ту ж технічну та технологічну відсталість здеградували й занепали до решти. І попри наявність у Верховній Раді відомої бізнесової «сотні», досі це не постало на порядку денному як серйозна проблема, яку слід вирішувати без зволікань. Ефективність, у т.ч. інвестиційна, таких заходів як «Економічний форум з питань прикордонного співробітництва», що відбувся у Львові наприкінці жовтня за участю представників сусідніх з нами центральноєвропейських країн, як свідчить досвід минулих років, радше уявна, віртуальна, а не реальна. Принаймні, так виглядало досі. Польща, наприклад, сама має нині поважні фінансові проблеми, при одночасному зниженні темпів економічного зростання...
Тож основні надії нам слід покладати на самих себе, на зміну політико-економічної системи, сформованої кланово-олігархічним капіталом і неконкурентоспроможної за суттю. Сім місяців тому відомий читачам член Римського клубу та іноземний член НАНУ Богдан Гаврилишин писав у «Дні» про три сценарії для України: 1) входження до Східно-Слов’янського Союзу, а фактично — приєднання до Росії (варіант найлегший, але загрозливий для України й українства — він означав би «кінець історії», а в Росії заохочував би небажане демократам зростання авторитаризму і «силовий вибір» у внутрішніх та світових справах; 2) коливання між Сходом і Заходом, залишаючись на маргінесі політичної та економічної реструктуризації світу, в зоні відсталості й бідності; 3) інтеграція в Євросоюз та Світову організацію торгівлі паралельно з наближенням Росії до цих структур, де інтеграція самостійна і симетрична, з рівноправною співпрацею в економічній сфері. Після пам’ятного 11 вересня, у світлі сучасних загроз вільному, демократичному світові, на шляху розвитку України за цим, найкращим для неї, третім сценарієм нашій країні повинні б суттєво, не лише на словах, допомагати США, Англія. Їхні далекоглядні політики (а такі, либонь, є) повинні розуміти, що це, врешті-решт, у їхніх інтересах — ситуативних і стратегічних, розрахованих на перспективу. Європа й Захід мали б усвідомити, що їм не вигідно залишати Україну «десь там», за Бугом і Сяном, де для декого починається уявний «Сибір», щось далеке й незрозуміле...
Попри все, що може дивувати у нас якогось західного політика чи ситого обивателя, наші прагнення — це прагнення цивілізованих людей. Тих людей, що потерпiли від десятиліть тоталітаризму й комуністичного експерименту, від якого не так легко вилікуватися, дезорієнтованих «олігархічним капіталізмом», цинізмом і корупцією, але й із проявами цивілізованих устремлінь.
Для України більш бажаним майбутнім є поєднання суверенності, політичної свободи, економічної ефективності й соціальної справедливості... Це вимагало б злиття партій у п’ять чи сім, децентралізації влади, закінчення економічних реформ, впровадження інструментів прямої демократії. Це дало б людям можливість на рівні районів чи областей вирішувати питання, які є життєво важливішими для них... Так вважає Б. Гаврилишин, і годі з цим не погодитися. Бажаною є лібералізація економічної діяльності усередині країни, експортної політики, але наразі не імпортної. Необмежене ввезення товарів, зокрема й усякого ширвжитку, часто неякісного, не відповідає інтересам ні споживачів, ні наших торгівців та виробників — людей малого й середнього підприємництва і бізнесу, в середовищі якого створюються робочі місця, народжується добробут.
На одному з «круглих столів» у редакції «Дня» знаний філософ Сергій Кримський з приводу «розбудови держави» (о, як полюбляють цей вислів держчиновники!) сказав: «Скільки ж можна будувати цю державу? Колись же у будинку і жити треба!» Нині політичні та економічні публіцисти часто закінчують свої аналітичні публікації нагадуванням про те, що ось наближаються парламентські вибори, і багато буде залежати від того, кого народ обере до нової Верховної Ради. Це й справді важке й відповідальне питання. Не помилитися б із вибором, не спокуситися б на «чари» фальшивого піару, з обляпуванням суперників «болотом», не вгадувати, на чиєму боці буде владний адмінресурс...
