Відгук на статтю Ігоря Сюндюкова «Істина у «синергії полюсів» («День» № 222-223 від 4 грудня 2015 року)
Читаючи першу половину статті «Істина у «синергії» полюсів» («День» №222—223 від 04.12.2015), приходиш до висновку, що вона дійсно дискусійна і піднімає ряд важливих питань, які раніше і на думку не приходили. Але цього не можна вже сказати про її другу половину, особливо про її кінцеві категоричні висновки, так як вони, на мою думку, є дуже далекі від об’єктивності. Важко сказати, коли автор Василь Расевич був відвертішим в своїх роздумах і аналізах — на початку статті чи на її фініші. Про це відомо лише йому. Але в будь-якому разі потрібно завжди пам’ятати, що до історії народу належить відноситись обережно і розважливо, не перегинаючи надмірно палки в той чи інший бік, а тим більше оповідаючи про збройне протистояння одного народу і його провідників проти іншого народу. При цьому також не потрібно забувати, що війна — це страшне народне лихо, під час якого гине дуже багато зовсім безневинних людей, тому що війна має свої писані і неписані закони. І найчастіше при воєнних потрясіннях, на великий жаль, діють неписані закони. В цих умовах чинним є переважно право сили. А ще виникає багато інших негативних явищ. Так, з наміром виховати ненависть до противника кожна із конфліктуючих сторін називає іншу сторону самими образливими словами: бандити, зрадники, людожери і т. п. При цьому протилежній стороні також можуть приписуватися такі дії, яких вона ніде і ніколи не здійснювала. Про це потрібно пам’ятати кожному при оцінюванні будь-яких збройних протистоянь.
У своїй статті В. Расевич виступає проти установлення в Умані бронзового пам’ятника керівникам гайдамацького повстання, а також дуже ганьбить одного із його керівників Івана Гонту за те, що він, «зламавши присягу», яку він давав польському магнату, перейшов на бік свого повсталого народу. Так дійсно, у вирішальний момент І. Гонта не став захищати Уманську фортецю, в якій закрилися в переважній своїй більшості гнобителі його народу, і разом із загоном надвірної міліції, яку він очолював, з’єднався з повстанцями. А як же, на думку автора статті, повинен в цьому випадку поступити І. Гонта? Допомагати загарбникам і їхнім прихвосням карати і вбивати своїх людей? (Таких «вірних» в нашій історії було чимало, вони на віки покрили себе ганьбою!). Мабуть, І. Гонта за довгі роки на службі в загарбників (назвемо речі своїми іменами) добре вивчив мораль і повадки тих, хто закрився в Уманській фортеці, рятуючись від помсти гайдамаків. Зваживши це все, він прийняв для себе, мабуть, не дуже просте рішення — у важкий для повстанців момент перейти на їхній бік. Так, від І. Гонти чекали зради свого народу, але він цього не зробив. І цим відважним синівським вчинком І. Гонта увійшов в історію українського народу, як народний герой. Шануймо це славне ім’я! Шануймо себе і своїх героїв!
