Один мій знайомий якось мовив до мене: «Ось ти агітував на минулих парламентських виборах за блок «Наша Україна», можливо, воно й принесло деякий результат, та все ж, кожна людина має свою власну думку». Це твердження справило враження виваженості, розумності і знову через деякий час спливло в свідомості.
Справді, скільки у нас різних, і що дивує, протилежних думок, які ми переважно не самі творимо, а вибираємо із уже існуючих. Ними нас «обстрілюють» газети, телебачення, радіо, інтернет...
У цьому хаосі важко віднайти зерно правди. Потрібно мати опору. Такою опорою для мене є наша незалежність, наша держава, «в своїй хаті — своя правда», — писав Тарас Шевченко.
Президент, парламент, уряд, зовнішня і внутрішня політика, економіка, та й взагалі все інше — речі, про які можна і треба сперечатися, можна і треба змінювати, шукати краще, а ось держава наша є і повинна бути!
Мене дивує, що у Верховній Раді депутати різних фракцій сидять під різними прапорами. Невже вони настільки безпам’ятні, що можуть забути із якої партії? Партійні прапори нехай тримають на партійних зібраннях, мітингах. А в державних будинках, на державних заходах повинен бути лише один державний прапор.
Цікава паралель: кожен депутат має свій прапор, і слова знайомого про народні низи — кожна людина має свою думку.
Добре це чи погано? Відповідь не така вже й очевидна. На перший погляд видається — добре, що ми всі такі розумні, що всі мислимо, що всі маємо свою думку. Однак наведу простенький приклад з математики: два додати два — буде чотири. Чи можуть тут люди мати різні думки? Ні, не можуть!
«Політичні» думки не можна звести до такої очевидної простоти, тут справа більш заплутана, та принцип істинності залишається той самий: люди міркують правильно, коли приходять до однієї кращої думки, із багатьох думок вибирають одну, найкращу.
Серед революційних подій кінця 2004 року була «законно» прийнята політична реформа, яка зараз наробила багато біди. Чи там було враховано думку народу? Ні, не було.
Розпорошення політреформою влади зашкодило державі. Та й ці противаги виявилися повним обманом. Влада ще більше зосереджується в одних руках, але вже інших. І коли президента обирає народ, то прем’єра — депутати, яких, в загальному кажучи, можна підкупити чи залякати.
Ось вона, суть політреформи — влада від народу переходить до олігархів. Вони вже «реформували» суспільне майно, а зараз хочуть обгородити свій «рай» стіною закону. Відгородитися від думки народу, чи, як вони зверхньо кажуть, — електорату. Слухаючи захисників політреформи, не можу прогнати нав’язливу думку, що бачу політичних шулерів. Грають законом, мов футбольним м’ячем. Вони і називають себе політичними гравцями, що грають на електоральному полі.
«Ти хочеш, щоб люди, яким дорога доля України, мислили однаково, — звинувачує мене знайомий, — хочеш їх зомбувати...».
Мені невідомий точний зміст слова «зомбувати». Припустимо, що це нав’язувати людині неправильну думку. У демократичному суспільстві політичні лідери нав’язують людям різні думки. І щоб з них вибрати найкращу, треба добре подумати. Тобто люди добре мислять не тоді, коли мають різні думки, а тоді, коли із багатьох думок вибирають одну, найкращу.
І верховним суддею в суспільстві може бути лише думка народу, яка виникає, коли більшість людей приходять до єдиної думки. Адже для блага України краща думка — завжди одна.
