Відгук на статтю Ігоря Лосєва «Про привілеї й обов’язки» («День» № 230-231 від 16 грудня 2016 року).
Щиро дякуючи за прихильне ставлення і оприлюднення мого допису про відтворення іноземних прізвищ українською, «не могу пройти молчанием» (цитуючи персонажа російської літератури XIX століття Козьму Пруткова) матеріал одного з кращих постійних авторів «Дня» Ігоря Лосєва у числі часопису за 16-17 грудня 2016 року, щодо якого маю дві принципові зауваги.
ЩОДО ДЕПУТАТСЬКОЇ НЕДОТОРКАННОСТІ
Можна констатувати, що про неї наразі дискутують усі, кому не ліньки. І наш шановний автор до теми звертається не вперше (про це йшлося у його матеріалі у «Дні» №4-5, 16—17.01.2015). Беззастережно погоджуючись з висновком І. Лосєва, що «недоторканність у нас в Україні — це символ безкарності і легалізованих злочинів», маю, втім, зазначити, що ключовими словами тут є «у нас в Україні». Дискусія у нас зведена до одного: скасовувати чи не скасовувати, без спроб під суто правовим кутом зору розглянути: а що воно таке, яка є дефініція цього юридичного терміна. Хоч як дивно, стаття 27 Закону України «Про статус народного депутата», яка двічі ставала предметом розгляду Конституційного Суду України, містить приписи про практичне застосування цього терміна, а законодавче тлумачення його відсутнє.
Виходячи з такого, додам свої «п’ять копійок». Стаття 76 Конституції України визначає, хто з громадян України може бути народним депутатом. Громадянин України, будучи обраним і склавши присягу, набуває статусу народного депутата і отримує, відповідно до статті 80 Конституції України, депутатську недоторканність як складову цього статусу. Акцентую: депутатську недоторканність, а не недоторканність особи. Іпостась народного депутата не позбавляє його іпостасі громадянина України. А як такий він залишається об’єктом норм усіх законів України, зокрема й кодексів кримінального та про адміністративні правопорушення. Тому, вочевидь, предметом обговорення мало б бути не скасування «депутатського імунітету», а законодавче розрізнення того, що вчинив народний депутат: в іпостасі парламентарія (виконуючи депутатські обов’язки) чи як громадянин України (з рівноцінною з іншими громадянами відповідальністю за свій вчинок).
Депутатська недоторканність, відповідно до Конституції, мала би трактуватися як правова норма, що встановлює конституційні гарантії здійснення об’єктами цієї норми — народними депутатами їхньої депутатської діяльності відповідно до законодавчо визначених депутатських повноважень. У справах приватних (особистих, фінансових, господарських тощо) чи громадських (участь у партіях) народні депутати мусять мати такі самі права і відповідальність, як і всі інші громадяни України (не депутати).
ЩОДО ДЕРЖАВНОГО ПРАПОРА І СМУГ НА НЬОМУ
Свою позицію вже мав нагоду висловити у «Дні» (№37-38, 28.02.2014), що було відгуком на заклик С. Грабовського та І. Лосєва до публічної дискусії з усього обширу проблематики, що стосується української ідентичності. А Державний Прапор і є одним із символів національної ідентичності.
У новій публікації І. Лосєв вже не закликає до дискусії, навпаки: категорично відхиляє думку про дискусію, вважаючи її «даремною і шкідливою».
Стосовно такої позиції до викладеного у попередньому своєму матеріалі у «Дні» маю додати хіба що таке:
• переконаний російський монархіст генерал А.І. Дєнікін у своїх мемуарах «Очерки русской смуты» зазначає, що 1917 року українізація військових частин здійснювалася під жовто-блакитним прапором;
• прорадянський український уряд 1918 року, втілюючи у життя комуністичну настанову «и водрузим над землею красное знамя труда», обрав для Радянської України саме червоний прапор, проте у крижі цього прапора були дві смуги: жовта (верхня) і блакитна (нижня);
• твердження окремих істориків, що М. Грушевський начебто підтримував синьо-жовтий прапор, не вбачається переконливим за наявності публікації Романа О. Климкевича «Діяльність Михайла Грушевського в царині української геральдики і сфрагістики» в емігрантському «Українському історику», №1-2 (9-10), 1966 p..
Насамкінець дві репліки. Перейдемо від наших «хуторянських баранів» до світової практики.
У попередній своїй публікації зазначив, як приклад, що, коли в Канаді постало питання про затвердження Державного прапора на заміну колоніального британського, канадці подали 4200 пропозицій, після розгляду яких (і дискусій) затвердили чинний зразок. І так було в багатьох державах: від крайньої Півночі (конкурс пропозицій у Гренландії) до крайнього Півдня (у Південно-Африканській Республіці, де було подано 7000 пропозицій). Так у інших людей. А у нас «синьо-жовтий», і жодного обговорення.
І вексилологічний парадокс щодо зміни розміщення кольорів. На Державному прапорі Філіппін синя смуга є верхньою, червона — нижньою. Проте під час воєнних дій прапор піднімають догори дригом — і червона смуга стає верхньою (що не впливає на білу частину прапора у держална).
З незмінною повагою до видання, яке надає можливість висловити різні думки.
