У щедру пору народилася Ганна Петрівна Волошин із Золотоношки. Такою ж красивою та багатою обіцяла бути й доля дівчини, адже прийшла Ганна у світ на велике свято Спаса, що пророчило щастя та долю... Уже на втіху собі та на радість дітям, онукам і правнукам зустріла Ганна свій 90-й серпень. Чого тільки не довелось пережити їй за ці роки! Колективізація, жахливий голодний 33-й, жорстоке воєнне лихоліття, тяжка робота в колгоспах за трудодні, біль утрати рідних глибокою борозною перетнули життя, навіки лишивши подряпини в душі жінки.
Та, дякувати Богові, крізь призму всіх цих бід і лихоліть проглядала й барвиста веселка у житті Ганни: одруження з коханим чоловіком, народження та теплі усмішки дітей, онуків, правнуків, які вдячно гріють серце.
...Спливають спогади про все жите-пережите, розказане та пізнане. «Мати Олександра казали, що мою бабу Лукерку виміняв пан у свого київського товариша на собаку. Так потрапила вона у Золотоношку, де й одружилася з місцевим хлопцем Василем — моїм дідом», — часто згадує Ганна один із вражаючих епізодів історії свого роду.
Далі — спогади про дитинство, хоч і небагате, та до пори до часу веселе. З дитинства мала Галя вдачу бойову, веселу, а що вже була балакучою та кмітливою! У школі вчилася на «відмінно» та «добре», любила свою вчительку Ївгу Назарівну. А ще любила літературу і мала надзвичайну пам’ять. І зараз може продекламувати вірші з тодішньої шкільної програми.
Та почалися смутки. Колективізація... Розкуркулення...
Не був рід Ганни багатим, та й бідними не були, бо роботящі всі. Галін дід Василь (Ткаченко) дуже дорожив своїм млином, і коли «зганяли» селян у колгоспи, не поспішав туди. Та забрали все. Прийшли і вивели зі стайні коня, чотири корови, 10 овечок,.. а діда з млина вигнали. Запечалився дід за своїм добром. Пішов до млина, ліг там на сиру землю і заснув. Наступного дня вже не став на ноги. А через три дні діда не стало. Узяв тоді батько Петро свою корову та коня і «добровільно» пішов у колгосп.
А далі — голодний 33-й. Активістами вже забрано майже все. Іще мало. Ще прийшли шукати хліба. Металевою ключкою проштрикали долівку в сінях; у хаті, де був виямок від верстата, теж перекопали підлогу, роздовбали припічок. Розчаровані, що хліба не знайшли, переполовинили скрині та забрали найкращий крам і ключкою почали стягати вишивані рушники з ікон. І тут... о знахідка! З-за ікони Божої Матері вивалюється клуночок з квасолею, прихований матір’ю Олександрою в надії, що ікони не торкнеться жорстока рука. і донькам Ліді та Ганні хоч найближчим часом буде що дати їсти. Та не ті то були люди, щоб їх спинила Матір Божа.
Наступний фрагмент... Удома вже нема чого їсти. Дістає мати зі скрині залишки приданого і разом з Галею їдуть на Чернігівщину міняти все те на хліб. Так їздили чотири рази, доки повивозили все. Дякувати Богові, вижили. Та й привезені додому клуночки харчів матері Олександрі доводилось ділити не тільки на свою сім’ю, адже скільки було голодних, ще знедоленіших людей, яким навіть міняти не було чого, або просто не було сил.
Закінчилося дитинство Галі у 12 років, коли влітку пішла з дівчатами в колгосп телят пасти. А вже зовсім розпрощалася Ганна з безтурботною порою у свої 14. Був то рік 1941-й. Тоді ж повністю закінчилось і шкільне навчання.
Далі дівчині довелось працювати на вкрай недитячих роботах. За фашистської влади стільки попотіла на Лубенському шляху, стільки молодого здоров’я віддала, що годі й казати.
Та і то ніщо порівняно з вербуванням до Німеччини. Дев’ять разів примусово намагалися вивезти Ганну, і дев’ять разів утікала, ризикуючи життям: то з потяга на ходу вистрибувала, то, запримітивши, що конвоїр на мить загаявся, прямо з-під носа у нього вислизала. Утікала зухвало, якось навіть по-дитячому бездумно. Бо хіба ж думається багато у 15?.. Ось де найбільш знадобилася бойовитість характеру та безстрашність. А втікши, поверталась у дощ, у спеку чи холод переважно голодна. Ночувала або в полі, або серед зруйнованих будівель, причаївшись десь біля вцілілого комина чи опічка.
Пізніше, коли визволили село від фашистів, Ганна разом з іншими жінками та дівчатами для радянських бійців копала окопи, робила насипи на авіаполігоні, протитанкові загорожі в лісах біля Золотоноші та Канева. Не раз потрапляла під авіаудари.
Звістку про перемогу зустріла й із запаморочливою радістю, й із пекучим болем водночас, адже з війни не повернувся батько Петро. Останнього листа отримали від нього з госпіталю Тбілісі. Писала медична сестричка, що тяжко поранений у груди... Більше звісток не було. Раділа хоч за подружку Саньку (Левченко), адже та напередодні, 8 травня, отримала листа від свого батька, який писав, що живий і здоровий. А Ганна тужила за своїм. Та згодом заридала й Санька, бо отримала похоронку на батька. А Ганні незабаром таки усміхнулося сонце.
Одного червневого дня, саме в храмовий день, коли Ганна з іншою подружкою Ганною (Кутовою) пасли «за Трохимом» коні, запримітили, що з Первомайського ішов солдат. І вкотре защеміло в Ганни серце: «Вертається до когось батько, а мого нема...» Та прийшли люди з села коней запрягати й принесли звістку: «Галько! Кажуть, твій батько додому пішов!» Дібралась до двору, а там за столами вже сиділо чимало людей. Підходила ближче, шукала очима батька й не могла знайти чи то від радості, чи від хвилювання, аж поки весело не скрикнула мати: «Петре, Галька прийшла!» І повернувся солдат у гімнастерці... Усі слова застряли в горлі...
Та радість від зустрічі з батьком згодом була затьмарена розповіддю про його тяжке поранення і прогноз лікаря, що тільки п’ять років проживе Петро з осколком біля серця, а тоді він зрушиться. На жаль, прогноз справдився, чотири роки жив із відламком снаряда, на п’ятому він таки уп’явся у серце. Війни не буває в минулому...
На той час Ганна вже була одружена. Після війни поверталися хлопці додому, закохувались у дівчат. Уподобав собі й Ганну вчорашній фронтовик Микола Волошин. У 1947-му відгуляли скромне весілля, поєднали долі. Та в щасливе подружнє життя ввірвався і перший смуток. Усього три дні прожила їхня донька-первісток. Напевне, і тут наздогнав відголосок війни...
Пізніше, дякувати Богові, Ганна з Миколою народили трьох дітей: доньок Марію та Ольгу і сина Михайла. Важко було, скрізь розруха, та не сумували, невсипно працювали й потроху на ноги ставали, дітей піднімали. У старій хатині було вже тісно. Вирішили нову будувати, вже не глиняну, а дерев’яну. Поїхав Микола в Карелію ліс пиляти й собі дров на хату заробити. Повернувся — жалівся, що половину здоров’я свого лишив у карельських лісах. А Ганна і вдома тягла господарство, і в колгоспі працювала на найтяжчій роботі — дояркою. Та Ганна не шкодує, каже, що любила свою ферму, корів, телят. 35 років пропрацювала дояркою. А всього близько 55 років трудилася в колгоспі.
Повернувшись із Карелії, Микола з Ганною почали зводити хату. Та спіткало сім’ю несподіване лихо. На 47-му році життя раптово помер Микола. Горе Ганни та дітей було невтішним. Голосила за чоловіком днями й ночами (і зараз, згадуючи, величає його: «Мій хазяїн»).
Відтоді вже 46 років сама, без «свого хазяїна». Сама хату добудовувала, дітей одружувала, внуків няньчила і, як завжди, — невтомно й тяжко працювала: і на фермі, і в полі на буряках, і вдома на городі, а ще знаходила час вишивати, мережива в’язати, на верстаті ткати, внукам на свята короваї пекти. Чого тільки ті руки за своє життя не робили!
То дай же, Боже, Ганні Петрівні ще не одне десятиліття веселих пісень співати та буйноцвіттям квітів рідне подвір’я, село і всю нашу Україну прикрашати...
