Після проголошення незалежності України на порядок денний постало питання й економічної незалежності. В перші роки після обвального падіння виробництва про це не варто було й згадувати, а в наступні мимоволі до нього поверталися. Ось і сьогодні всі уважно прислухаються, за якою ціною доведеться купляти газ, інші енергоносії, бо від цього залежатимуть наші економічні показники.
Проте ні дешевий, ні дорогий газ не зробив нас багатими, не підняв життєвий рівень населення. Це Японія, Німеччина, інші країни використовують газ, за який платять за світовими цінами, виготовляють першокласні автомобілі, трактори, комбайни, різні товари, які мають попит і приносять великі прибутки. А наш газ, наче косий дощ, минає стороною, і за вивезений за кордон готовий метал і хімічну продукцію ми не отримуємо помітних прибутків.
Україна є промислово розвиненою державою, має чорну й кольорову металургію, паливно-енергетичний комплекс, хімічну промисловість, багатогалузеве машинобудування. Але традиційним для нас все ж є сільськогосподарське виробництво. Це пшениця, інші зернові культури, цукрові буряки. Соняшник, льон, картопля, овочі, фрукти, виноградарство, а за ними — й тваринництво, велика рогата худоба, свині, коні, вівці, птахівництво. Тут тобі й продукти харчування, і сировина для легкої промисловості. Власний виробник, а не іноземний інвестор і кредитори відродить село, а за ним і Україну. І на експорт буде що запропонувати — конкуренція тут значно менша, ніж у виробах промисловості.
Наше основне багатство — хліб. Саме за нього в скрутні часи люди віддавали всі свої коштовності. А й справді, чому б ви надали перевагу, з чим би захотіли залишитися, якби вам довелося десь так з тиждень провести волею випадку в безлюдній місцевості: хлібині, модному одягу чи діамантам? Відповідь очевидна. Отже, ні газ, ні нафта, ні автомобілі — ніщо у світі не може зрівнятися з хлібом, це величини не одного ряду, не тотожність — як і не можна порівняти Україну з Аляскою чи Антарктидою. І це треба всім нам добре усвідомити, закарбувати в пам’яті, перш за все — нашому керівництву.
Запаси мінеральної сировини у світі поступово зменшуються. За прогнозами, нафта буде майже вичерпана до 2040 року, газ — до 2060 року, кам’яне вугілля — до 2200 року. Населення ж планети зростає, забезпечення його продовольством набуває все більшого значення. А наша земля, наш чорнозем — це вічне багатство, треба тільки вміло ним користуватися.
А між тим і над нею ми створили своїми руками чорну хмару. Вона складається з отруйних димів, кислотних дощів, які охопили вже майже всю територію України і, потрапляючи з повітрям і продуктами харчування в людський організм, завдають великої шкоди здоров’ю. Екологія наших міст і сіл викликає тривогу. Щорічно вітчизняні підприємства викидають в атмосферу мільйони тонн шкідливих речовин, майже половина жителів вживає питну воду, яка не відповідає стандартам якості. Єдиний вихід — згортання хімічної промисловості, закриття старих металургійних заводів, перепрофілювання цих підприємств.
Якусь частину електроенергії ми отримуємо від атомних електростанцій. Рішення про будівництво приймалося в Москві, а не в Києві. Доводиться чути, що альтернативи атомній енергетиці немає. Помилкове й застаріле твердження. Альтернатива є, і не одна. Вкажемо на екологічно чисту вітроенергетику, біопаливо. Але головну надію людство покладає на сонячну енергію. Це єдина можлива відповідь, яку посилає нам природа: або зміна клімату внаслідок промислових викидів і пов’язаного з ним парникового ефекту, що ставить загрозу для всього живого, або повернення до тої рівноваги, за якою віками жила планета Земля. І вже є позитивні результати: держави на розвиток сонячної енергетики все більше виділяють коштів. Передбачається, що в 2050 році доля сонячної енергетики дорівнюватиме чверті від усіх енергетичних потреб людства й надалі збільшуватиметься.
Технічне переоснащення промисловості дасть нам можливість знищити енергоспоживання в такій кількості, яку виробляють всі наші АЕС. Тобто ми спокійно, без ніяких зривів поступово виводимо з ладу всі наші енергоблоки, коли вони вичерпають свій ресурс, а на їхньому місті атомники повинні залишити зелену галявину, й до цього треба готуватися. Це було б цілком логічно з боку нашої країни, яка постраждала від Чорнобильської катастрофи, і позитивно сприйнято світовою громадськістю.
У зв’язку з цим досить несподівану заяву зробив на початку 2006 року керівник уряду Юрій Єхануров. Перебуваючи в Дніпропетровській області, одній із найзабрудненiших у країні, він раптом заговорив про плани створення в Україні ядерних технологій і так званого ядерного циклу, а за ними й подвоєння потужностей АЕС. А де висновки вчених, думка громадськості? І як це сприймуть люди, дізнавшись, що перед їхніми вікнами постануть енергоблоки чи заводські корпуси з переробки уранових руд? До речі, в цій області з десяток могильників зі шкідливими й небезпечними відходами, які залишилися ще з радянських часів і з якими й дотепер ніяк не можуть впоратися, а добавивши нові, отримаємо справжнісіньку мертву зону.
Слідом за Юрієм Єхануровим і міністр палива й енергетики в уряді Віктора Януковича Юрій Бойко теж повів мову про видобуток і збагачення урану і вбачає роль України в тому, щоб виробляти електроенергію на АЕС для Європи і таким чином стати гравцем світового енергетичного ринку. Ні, шановні, це недалекоглядні й непродумані заяви, краще ми будемо продавати за кордон хліб та інші продовольчі продукти, станемо провідними учасниками хлібного ринку, це буде здоровішим і кориснішим для людей і наших нащадків. А для тих, хто хоче мати бізнес на електроенергії, теж є безмежне поле діяльності в наших селах і районах, тільки без ніяких радіоактивних матеріалів і АЕС.
За словами Анатолія Кінаха, який очолював і Кабінет Міністрів, і працював на багатьох відповідальних посадах, український прорив — це нові технології, втілення в життя наукових розробок, прискорення розвитку економіки, щоб стати конкурентоспроможною державою, вийти на світові ринки. Та чи можливо все це? З енергозатратним, застарілим обладнанням наших підприємств, які підлягають реконструкції? Ніколи, все це благі наміри, ми їх чуємо вже 16 років, а зрушень ніяких немає. Скільки вже було цих програм розвитку, а результат нульовий. Так, окремі заводи переходять на нові технології, будуються і нові, але все це крапля в морі, ніяких проривів не було й не буде, все це звичайнісінька балаканина.
Отже, робимо висновки. Нині електроенергією наша країна забезпечена повністю, ще й відправляє її за кордон на ринок. Зменшення її виробництва внаслідок виведення енергоблоків АЕС врівноважуватиметься економією електроенергії, ліквідацією надмірних енергозатрат, збільшенням відновлювальних джерел енергії, насамперед сонця й вітру, екологічно чистих, без ніяких викидів. Свого газу нам вистачає для побутових потреб, надалі його замінить електрика, промисловість же скорочує його споживання до тої кількості, яку ми отримаємо за його транспортування в Європу.
Таким чином, намічаються дві лінії розвитку України. Перша, назвемо її індустріальною, — це та ж сама кочегарка з металевим гуркотом, кіптявою і димами, отруєними повітрям і водою, забрудненим навколишнім середовищем, понівеченою природою, мертвими зонами, залежністю від постачальників газу, інших матеріалів.
Друга лінія, назвемо її сільськогосподарською, — це чисте повітря і чиста вода, тиша і спокій наших ланів і невеликих за розмірами агропромислових підприємств, природне середовище, екологічно чисті продукти харчування, яким знайдеться ринок і за кордоном, відродження наших сіл, звичаїв і традицій, створення середнього класу власників, що йде в руслі ментальності українського народу, якому властива психологія господаря, хлібороба. І всім цим буде досягнуто економічну незалежність України: ми стаємо господарями на своїй землі. А що ж буде з нашою промисловістю? Вона забезпечує сільське господарство технікою і всім необхідним, виробляє автомобілі, літаки, кораблі, ракети, військове оснащення для нашої армії, товари народного споживання, тобто й їй робота знайдеться, але за умовою суворого дотримання екології.
Відродимо село — відродимо й Україну. Але якщо це стане справою не окремих енергійних людей та умільців, а справою державної ваги з відповідним фінансуванням. Це буде дійсно український прорив, і результати його буде видно вже в найближчі роки від початку самої роботи, а не розмов про неї.
