Підсумовуючи кращі публікації «Дня», ми дійшли
до сьомого тижня конкурсу «Експерт «Дня» — з 9 по 13 листопада, — який
і був останнім у другому турі. Переможцями цього тижня стали:
Інна ЗАХАРОВА «ТО ЧИ ПОТРІБНІ МИ НАМ?» («День», № 208);
Анатолій ЛЕМИШ «ДІАГНОЗ СЕМЕНА ГЛУЗМАНА» («День», № 209);
Ольга ГЕРАСИМ'ЮК «МИ ЩЕ ПОЛІТАЄМО» («День», № 210).
Друкуємо як відгуки наших учасників конкурсу на ці матеріали,
так і на інші, що вийшли того тижня. А в наступному випуску сторінки «Експерт
«Дня», коли буде підбито підсумки читацького змагання, ми назвемо і тих
наших журналістів, роботи яких учасники конкурсу відзначали найчастіше
у своїх листах.
Інна ЗАХАРОВА
«ТО ЧИ ПОТРІБНІ МИ НАМ?»
(«День», № 208)
І після восьми років проголошеної незалежності нам усе
ще потрібний аналіз морально-психологічного стану посткомуністичного (чи
постімперського) суспільства. То «для існування країни, для реалізації
національної ідеї потрібна воля більшості, сконцентрована й напружена».
А такої волі більшості в Україні немає (зрештою, як і в інших країнах на
колишньому радянському просторі, за винятком Балтії). Чому? Свою відповідь
на це запитання пропонує читачам «Дня» і всім небайдужим Інна Захарова
з Харківської правозахисної групи. Відповідь цікава, варта того, щоб над
висловленим пані Інною задуматися і... погодитися! А передусім — із тим,
що в нашій посттоталітарній депресії, невизначеності, куди і як іти, в
наших суперечливих позиціях і орієнтирах, які проявилися, зокрема, й на
останніх президентських виборах, — в усьому цьому винні ми самі, наша ментальність,
вихована в нас радянським минулим, яка все ще живе в нас.
Дмитро КАРП'ЯК,
Мостиська, Львівська обл.
Анатолій ЛЕМИШ
«ДІАГНОЗ СЕМЕНА ГЛУЗМАНА»
(«День», №
209)
Рабство потрібно вичавлювати по краплині, щоденно зриваючи
ороговілі нарости байдужості з тіла ніжної, трепетної душі, яка, захищаючись
від жорстокого світу, капсулюється в премудрості лякливого пічкура, заховавшись,
непомітно вмирає, залишаючи інстинкти раба — відтворюючи одноманітні запити,
бажання.
Усі під Богом ходимо, хто зна, коли розсиплеться оболонка
табу, норм поведінки, випустивши зранену душу в лет божевільного квиління
з надією усвідомлення в останній інстанції цілителів душ, які розігрують
«російську рулетку» (в розмитих критеріях визначення мляво плинної шизофренії),
— отримати вбивчий діагноз гендлюючих перевертнів від Гіппократа чи порятунок
від ангела-охоронця Семена Глузмана.
Юрій СЕМЧУК, історик,
Київ
Ольга ГЕРАСИМ'ЮК
«МИ ЩЕ ПОЛІТАЄМО»
(«День», № 210)
Прочитала, і спало мені на думку таке: пані Олю, а може,
перейти на іншу, вищу, орбіту? Наприклад, «долетіти» до Верховної Ради.
Розуму, вміння, характеру, небайдужості вистачить навіть більше за тих
олігархів, голів колгоспу, почесних і діючих докторів історичних, економічних
та сільськогосподарських наук, котрі дуже вже переконували «тупоголових»
українців, що до парламенту потрібно обирати тільки багатих, бо вони вже
все мають. Переконали — хто панчохами та гречкою, хто неізольованими трубами
і новорічними подарунками, — а там, де не хотіли голосувати за «такого»
депутата, він їм кидав: «Голосуйте — не голосуйте, а я все одно буду».
Працюючи у Верховній Раді, робити добрі закони, котрі б
ставили на місце отих бюрократів, бо від багатих не дочекаємося. Як це
там, у Пророка? Здається: «Багатий не знає ні приязні, ні любові, він усе
те наймає...» Бо втратимо все: і отой навіть футбол... Це було недавно,
11 листопада, приїхали хлопчаки з районного центру до нас, узяли за компанію
молодшого мого сина та й поїхали на Олімпійський стадіон купувати квитки
на матч збірних. Поїхали ще завидна, а вже й стемніло, все нема і нема
дітей. Дзвінок із районного відділу міліції: поцікавилися, чи такий-то
і такий проживають за такою адресою. Авжеж, проживають. Просять приїхати
і забрати їх особисто. А сталося те, що серед білого дня в центрі міста,
біля кас Олімпійського стадіону, оточила їх група старших підлітків і,
погрожуючи розправою, забрала ті грошенята, що були зібрані на пару дешевих
білетів. Обібравши, відпустили. Наші хлопці почали шукати на велелюдному
майдані в центрі міста міліціонерів — не знайшли, пішли телефонувати за
номером 02. І, диво, вмить з'явилася влада. Забрали до відділення декого
з тих вимагачів, але «касирів» не знайшли. Який кінець? Звичайний: витрачені
нерви, згаяний час, гроші — в грабіжників, хлопці обурені, при своєму інтересі,
а міліція поставила галочку...
Ганна ОПАНАСЕНКО, інженер,
Київ
Сергій МАХУН
«НУМІЗМАТИЧНА КАРТА УКРАЇНИ — ВІД СВЯТОГО
ВОЛОДИМИРА ДО НАШИХ ДНІВ»
(«День», № 209)
Хотілося б зауважити, що публікації під рубрикою «Україна
Incognita» досить цікаві і змістовні. Кожна людина, котра себе поважає,
має знати історію своєї країни, і ця публікація зокрема та подібні матеріали
взагалі сприяють зростанню інтелектуального рівня населення та його національної
свідомості. І ще кілька слів щодо майстерності викладення інформації: автор
дуже ненав'язливо, в доступній формі подає велику кількість фактів, дат
та інших цифр. Цей матеріал, безумовно, читатиметься, бо він не містить
пишномовних фраз, які не позначають нічого, крім пихатості самого автора.
Досить вдалою є також ідея про подання читачеві наочного матеріалу (я маю
на увазі знімки грошових одиниць різних часів), який привертає до себе
увагу і, відповідно, до інформації, якої він стосується.
Катерина МАРКЕЧКО, студентка КНУБА,
Київ
Євген БРУСЛИНОВСЬКИЙ
«ЧАШКА ЧАЮ В ЛИСТОПАДІ»
(«День»,
№ 209)
Автор пройшов між Сціллою сентиментальності і Харибдою
патетики, дуже точно витримав інтонацію і підібрав мову — короткі, сухуваті
фрази.
Ще Луїс Бунюель хотів зняти фільм про апокаліпсичне життя
людей на міському звалищі. Грошей йому на таке не дали. Але стаття Бруслиновського
про двох літніх людей та про їхні лагідні стосунки в екстер'єрі смітника
— це символ нашого часу. Про таке можна й кіно знімати. Хто зважиться?
Андрій МАКЛАКОВ, журналіст,
Біла Церква
