Болгарський цар Сімеон погодився очолити уряд у Болгарії. Що в цьому дивного, скажете ви. І помилитеся. Бо є чому дивуватися — це досить непересічна подія для політичного життя навіть у не досить демократичних країнах, не кажучи вже про сталі демократії Європи. Для України ж це знакова подія. Чому? Усе досить просто. Йдеться про еліту нашої держави. У Болгарії, знесиленій потугами побудови «розвинутого соціалізму», який так і не призвів до більш- менш заможного життя, еліта не висилалася на Соловки, не була так масово винищена, як це сталося в Україні. Багато хто після приходу до влади болгарських більшовиків зміг емігрувати, зберігши собі життя, а народу — ще одну особистість. Спроба реваншу прокомуністичних сил зірвала останню полуду з очей болгар, навіть тих, які ще продовжували вірити у «привид комунізму». Але будувати нове життя, нову Болгарію після десятиліть правління комуністичного режиму для місцевої еліти, вихованої в умовах не досить, м’яко кажучи, сприятливих для ринкового мислення, виявилося досить складно. Але й та частина еліти, яка перебувала в еміграції, не була відірвана від свого народу. Цар-вигнанець, вихований у дусі любові до вітчизни, погоджується на, здавалося б, неординарний крок — очолити уряд. У критичну хвилину, коли демократичним силам уже не можна більше втрачати свого іміджу перед народом, цар не вимагає поновлення свого стану, а, засукавши рукава, береться змінити життя власного народу на краще.
Ще одне характерне повідомлення пролунало нещодавно з туманного Альбіону: королева зекономила для англійських платників податків близько трьох мільйонів фунтів стерлінгів, скоротивши власні виїзди до мінімуму. І це в державі, рівень життя в якій у кільканадцять разів вищий, ніж у нас.
На тлі цих та багатьох інших прикметних подій бажано ще раз критично поглянути на дії «еліти України». Еліта в цьому випадку взята в лапки неспроста. У світлі викладених вище фактів елітою не хочеться називати наш владний олімп: чи то уряди, які мінялися, як рукавички на руках зманіженої пані, чи то три парламенти, що так і не спромоглися на реальні кроки щодо встановлення умов для розвитку творчої енергії народу (хоча б на закони про погодинну оплату праці, декларацію доходів громадян при купівлі дорогих речей, податковий кодекс), чи то сотню з гаком партій, що погризлися між собою за право говорити від імені народу...
Що потрібно громадянам, які дорвалися до фінансових потоків? Зрозуміло, власного збагачення. Власне, саме цей бік діяльності старої-нової «еліти» й викликає зневіру в манкуртизованого більшовицькою владою українського народу, який і до цього часу стоїть на колінах, а повірив-таки у кінці 80-х — на початку 90-х, і спробував піднятися...
Еліта у кожного народу плекається не роками — століттями. Як би не змінювалося життя, але еліта, незважаючи на досить складні, бувало, й смертельні для неї часи, продовжувала боротися за право владарювати, заявляючи про свої наміри використовувати владу на благо народу. Представники еліти, які не справджували надії, йшли з арени історії, а народ висував нову еліту зі свого середовища. Йдеться, на жаль, не про українське середовище, де герої українського політикуму винищувалися ворогами української державності багато століть підряд. Та й більшість держав сформувалися ще в ті часи, коли засоби інформації були не настільки потужні і впливові, як у наш час, що теж сприяло відродженню та плеканню власної духовності. Тож формувати свою еліту українському народові стократ важче, ніж будь-якій нації, що вже має свою мову, звичаєвість, закріплені державними нормами, національно свідому частину народу, що веде за собою інших.
В умовах, коли в державі навіть багато хто з демократів, здобувши хоч якесь місце під сонцем, ставить на перше місце задоволення власних потреб, усе нагальніше постає питання про еліту українського народу, яка не женеться за примарними благами нинішньої цивілізації, а, засукавши рукава, береться за відродження принципів життя українства, за благо всіх громадян України. Утопія? Ні, вимога життя. Жодна нація не може жити без еліти, але й еліта зобов’язана діяти в інтересах народу. Візьміть для прикладу будь-яку націю, будь-яку державу. Одиниці з числа владної еліти, яку переманили більшими заробітками, кращими умовами, переходять до інших держав. Ті ж, хто покликаний народом керувати державою, творити культуру, освіту, науку, в більшості випадків гідно виконують свій обов’язок.
Чи це стосується й українців? Так. Ще достатньо патріотизму у наших наукових лавах. Хоча ми часто чуємо, що науковці радо покидають свої рідні пенати задля кращих умов праці, кращих умов життя. Не радо вони це роблять — просто не можуть більше миритися з таким своїм становищем.
Інша справа — духовна еліта. Сюди можна зарахувати і співаків, зважаючи на їхній вплив, наприклад, у ставленні молоді до мови. Не секрет, що сьогодні у більшості помешкань лунають із динаміків сучасні пісні, в більшості випадків, на жаль, не рідною мовою. Ну, можливо, крім поодиноких державних радіопрограм. Боляче слухати, коли кажуть, що десь половина знаних співаків у Росії є вихідцями з України. Що їх туди покликало? Що змусило відмовитися від рідної мови на догоду чужій? Чи здивуємося ми, коли почуємо з вуст наших же доморощених співаків оспівування російського ура-патріотизму?
Для нас, українців, типова картина — шукати щастя в інших землях, замість того, щоб змінити у власному домі життя на краще. Гуртом, не ганяючись за матеріальними здобутками цивілізації, — вони прийдуть як наслідок праці. І варто новоявленим нуворишам пам’ятати, що не все міряється грошима, а еліті (якщо вона себе такою вважає) — що той лише може називатися патріотом, хто, відчуваючи насолоду від власних результатів, в останню чергу насолоджується благами, які створив народ під їх проводом...
