Тема сучасної еліти надзвичайно актуальна.
Із часів В’ячеслава Липинського, здається, ніхто ґрунтовно не зачіпав цієї проблематики. Тим паче на сторінках сьогоднішньої періодики. Ось чому сюрпризом від газети «День» стала стаття Максима Розумного «Про три типології сучасної еліти». Мабуть, через це газета запросила читачів обговорити тему.
Передусім інтригує назва установи, яку представляє автор. Адже Національний інститут стратегічних досліджень — це установа Президента України, що покликана надавати, серед іншого, рекомендації в царині державного будівництва, зокрема щодо громадянського суспільства та його проводу.
Зі статті випливає, що як така національна еліта в Україні ще не склалася, а наявними є альтернативні чи допоміжні версії еліти, «що дуже часто ведуть убік від шляху національної самореалізації», за визначенням Максима Розумного, а саме — «ретрогради», «емігранти», «імітатори». Серед них, на думку науковця, й губиться еліта справжня, бо не може «виробити свою мову і символіку», але оформиться, коли «промотори національного проекту вироблять певну доктрину, її понятійний апарат і стиль...»
Отже, стаття провокує інтелектуального читача подумки позиціонувати себе в означеній системі елітних координат. Спробував зробити це і я.
Оскільки давно визначився і з мовою (українською як державною), і з символікою (жовто-блакитною), а державність України ніколи не була для мене національним проектом, а віковічною мрією мого народу, то й вийшло, що мав би себе віднести до етноцентричних «ретроградів».
Насправді ж вважаю себе державником і склав свою уяву про еліту в Україні.
До неї точно не відношу:
1 панівну олігархічну верхівку та її політичних служок з числа керівної номенклатури;
2 так звану реєстрову інтелігенцію, тобто армію бюджетників, що зорієнтована на попередню групу антиеліти;
3 менеджмент корумпованого бізнесу, який ухиляється від сплати податків, живе за рахунок «розпилювання» державного та місцевих бюджетів, міжнародних кредитів, які борговим тягарем лягають на весь народ.
Складність державотворчого процесу (а нині Україна все ще перебуває на етапі трансформування з УРСР з її спадковими вадами уламка колишньої мегадержави) зумовлена тим, що на момент проголошення незалежності 1991 року критичної маси еліти не було. Вона досі нечисленна, навіть після двох Майданів, хоча вони дали потужний поштовх суспільству щодо прискореного її формування.
Цей процес відбувається передусім на основі середнього класу, який визріває з національного бізнесу і з інститутів громадянського суспільства — недержавних громадських організацій, що створюються як реагування на негативні вчинки влади.
Саме з цього кореневого середовища, на мою думку, і піднімається в потугах її провід, який далі викристалізовується в сучасну українську еліту.
