у душу народу
Василь Стефаник
Правду кажуть літературознавці, що культові та епохальні твори знаменні для всіх поколінь людства у будь-якій епосі його історії. Головною ознакою цих творів є їхня публіцистичність, тобто відображення сучасних авторові суспільно-політичних проблем та злободенних питань сучасності. І ці проблеми, ці болючі питання стають стрижнем їхніх літературних шедеврів. Проте червона нитка кожного з їхніх творів — людина і її життя. Її минуле і майбутнє.
Лейтмотивами психологічних шедеврів Василя Стефаника, найвідомішого українського новеліста, були проблеми села, тогочасного суспільства, психології людей. Стефаник прагнув зрозуміти та осягнути ті явища, які відбувались навколо нього. Видатний психоаналітик та знавець людської душі, він зміг побачити серцевину того, що не помічали інші. Стефаник зміг зрозуміти та яскраво змалювати одну з найбільших катастроф сучасності — еміграцію. Процес, що супроводжувався надіями на краще життя та їхнім крахом. Явище, коли села пустіють, занепадає життя і ллються безмежні сльози. Сльози розлуки та плачу за рідною землею.
Усе тече, все змінюється. Так говорили давньогрецькі філософи. Та вони не могли передбачити одного — історія повторюється. Трансформується у нову реальність і повертає свої сторінки. Так, я гортаю зараз «Камінний хрест» Стефаника і бачу, як новий привид еміграції приходить до нас. Четвертий привид за всю нашу історію. Чи зможемо ми подолати його? Чи хочемо ми повторювати досвід «Камінного хреста»?
Не хочемо, але життя змушує. Необхідність — це мати винаходу. Якого винаходу? Найжахливішого винаходу людства за всю його історію. Еміграція — це слово одночасно лякає нас і приваблює. Лякає тих, хто вболіває та переживає за цвіт нації, за наш народ. Приваблює тих, хто розчарувався у реаліях нашого життя та прагне знайти щось краще за кордоном. Мабуть, знаходять, якщо не повертаються додому. А якщо й повертаються, то у цинкових трунах — символах того, що вони знайшли на Заході. Щастить тільки одиницям, і ці одиниці ведуть за собою в еміграцію нові хвилі емігрантів. Замість одного мертвого постають двоє живих. І марять Заходом. Їдь на Захід, молодий чоловіче, їдь на Захід.
Так, на Захід в основному їде молодь. І це беззаперечний факт. Молодь, яка прагне швидкого прибутку. Бенджамін Франклін, американський державний діяч, правильно підмітив, що «у 20 років людиною керує бажання, у 30 — розум, а у сорок — судження». Ну що ж, побачимо, що ми скажемо після сорока. Іронія долі, але у переважній більшості вік емігрантів становить від 20 до 40 років. Виїжджає найбільш працездатна та здорова частина населення, цвіт нації. Соціологи та демографи б’ють на сполох. Це ж національна катастрофа! Ні, вони помиляються. Це не катастрофа. Це щось набагато жахливіше та жорстокіше.
Згадаймо один факт з нашої історії: 1 грудня 1991 року відбувся референдум на підтримку «Акту проголошення незалежності України». На Тернопільщині, Львівщині та Івано- Франківщині майже усі проголосували за незалежність. А тепер киньте оком сюди — і ви побачите пустиню. Села, де позалишалися самі діти та старі люди. Міста, які поступово втрачають свій колорит та енергію і перетворюються на архітектурні пам’ятки історії.
«Країна необітована» — можливо, так колись скажуть іноземці про Україну. І серце болить, коли думаєш про це. Мимоволі згадую про демографічний прогноз ООН щодо України, згідно з яким до 2050 року в Україні залишиться лише 25% українців. Не хочеться вірити в це.
Симптоматичним є також той факт, що в основному їдуть до Італії. Країни сонця. Можливо, думають, що сонце буде також світити й у повсякденному житті. Але більш вірогідною є думка, що Україна має багато спільного з Італією. Як в особистому житті, так і у політичному. На відміну від Іспанії, Чехії, Португалії та Греції (країн, які є в основному місцем перебування чоловічої робочої сили), в Італію їдуть молоді жінки та дівчата. І наш рідний рекет. І з часом вони формують те явище, про яке вже говорять в усій Європі, — українську проституцію та українську мафію. Але в кожного феномену є своє джерело, яке дає початок та енергію кожному явищу. І у цьому випадку є життя. Наше буття. Воно спонукає нас шукати правди та волі за кордоном. І постають у пам’яті знамениті слова Т.Шевченка: «В своїй хаті своя правда, і сила, і воля». Де ж вони?
Історія — учителька життя. Погано ми знаємо нашу історію, якщо завжди допускаємо повторення того, що пережили наші попередники. Історія нашої еміграції показує нашій нації, що тільки тоді буде своя правда, і сила, і воля у своїй хаті, коли в ній буде свій господар. Не малорос, а українець, який буде здатний відповісти на всі злободенні питання сьогодення. Хто ж тоді відповість за лихо сьогоденної еміграції?
