Демократія дослівно означає «влада народу», що формально записано у ст. 5 Конституції України. Але крім Конституції є велика кількість законів і підзаконних актів, і можна спостерігати, як з кожним таким кроком демос (народ) і кратос (влада) розходяться все більше. Отже, складові демократії є, а самої демократії стає все менше. Причому ці процеси відбуваються під красивими гаслами «як у цивілізованих країнах», «шляхом Європи» і таке інше.
Вивчати досвід інших корисно, але при цьому виникає проблема — всі чинники мають діяти одночасно. Вихоплені окремі положення (закони) без їхнього наповнення тим, що становить єдину систему, може привести не до полiпшення, але до погіршення ситуації.
Наші можновладці беруть вибірково з досвіду «демократичних країн» те, що вигідно їм, але забувають про інші складові. Прикладів безліч, і кожен може сам навести їх достатньо. Ціни і зарплати, закони та їх виконання, незалежність суддів та їхня професійно-моральна підготовка, вільна преса та її вплив...
В очікуванні виборів проаналізуємо, як змінювався відповідний закон. Вибори за мажоритарною системою були для кандидатів дуже виснажливими, але для народу більш-менш реально давали можливість оцінити діяльність кожної конкретної особи. Діючі депутати навели приклад країн з пропорційною системою виборів і перейшли спочатку до змішаної системи, а потім і до повністю пропорційної. Це значно полегшило отримання бажаного крісла, необхідно тільки внести у партійну касу кругленьку суму, або представити себе дуже відданим справі лідера партії. Задамось запитанням: «Чи була б можлива нинішня криза за мажоритарної системи, хай і за партійною «пропискою»?». Ні про імперативний мандат, ні про переходи між блоками, партіями чи фракціями, ні про тиск і домінування думки лідерів мови не було б. Припинились би розмови про «молоду генерацію», бо молодь отримала б реальний шанс проявити себе на політичній арені. А за діючою системою ми отримали нісенітницю — люди голосують фактично за лідера, а можемо отримати однойменну фракцію з абсолютно невідомими особами, як це сталося з БЮТ на чолі з М. Замковенком. Отже, партії як носії певної ідеології в Україні ще не сформувалися, кожна обіцяє дбати про народ, його добробут, критикуючи опонентів, але не пропонуючи докорінних змін, які нададуть народові реальну можливість впливати на своє власне життя.
Наприклад, прекрасну ідею запропонував Президент — ввести єдину тарифну сітку для бюджетників. Але бюджетниками є і депутати, і міністерські працівники, і вищі військові чини, і держслужбовці та й сам Президент. Уведiмо їх у тарифну сітку з межами коефіцієнта від 1 до 10 мінімальної зарплати. І якщо депутати бажають отримувати більшу зарплату — є один метод: збільшення мінімальної зарплати, при цьому автоматично збільшуються зарплати всіх працівників. Хоча б таким чином буде організований «зворотний зв’язок». Але такого не пропонує ні одна партія, бо це вдарить по зарплатах високопосадовців, а якщо оприлюднити реальні коефіцієнти, що діють сьогодні, — соромно за подібний стан і таке керівництво перед державою. І в цьому питанні чомусь забувають про «цивілізовані держави» і не пропонують з них брати приклад.
І взагалі «верхівка» боїться впливу народу, от і намагається віддалити його від влади. А потім дивуються, що маємо такий народ, що не пишається своєю державою, часто ганьбить і себе, і державу певними вчинками, порушує і закони, і морально-етичні принципи. А річ у тому, що значна частина не ідентифікує себе з наявним станом держави, а тому хай за імідж турбуються ті, хто прибрав владу, а іншим хоча б вижити. Хоча останнім часом все більше випадків, коли не влада, а простий народ підіймає вкрай підупалий імідж своєї країни.
У політичному сенсі народ не дуже потрібний владі, адже все, що від нього владі необхідно, можливо отримати економічними методами. Але необхідна зовнішня видимість демократії для надання владі ознак легітимності в очах світової спільноти і підтримка певних груп під час виборів у боротьбі за владу. От і відбувається коливання терезів між повним відстороненням народу від влади і хоча б видимiстю дотримання п’ятої статті Конституції.
Повертаючись до конкретних положень виборчого закону, розглянемо пункт в бюлетені «проти всіх». Здається, що цим голосуюча спільнота під назвою «електорат» виявляє свій спротив усім діючим політикам. Але реально голоси «проти всіх», як і місця у парламенті, розподіляються між тими партіями, що подолали прохідний бар’єр, пропорційно набраним відсоткам (так само, як і голоси, віддані за тих, хто не пройшов). Щоб влада відчула волю народу, більш ефективним був би такий пункт: «...кількість депутатів у Верховній Раді відповідного скликання зменшується на відсоток, що набрали голоси «проти всіх». Тобто, припустімо, що встановлена номінальна кількість місць у парламенті триста, а проти проголосувало 10%, то Верховна Рада відповідного терміну буде складатися з 270 депутатів. Якщо не приймати інших рішень, то таке ж зменшення місць можливо узаконити і до «непрохідних партій». Хоча можливі варіанти у вигляді другого туру для переможців першого, надання «непрохідним» місць без права голосування, голосування за декілька партій в порядку пріоритетності...
Отже, може подобатися стан певних країн, розвиток демократії в них, але перенести весь комплекс законів, самоусвідомлення громадян, моральні і етичні принципи і все інше просто неможливо, все це набувається поступово. А тому брати окремі положення і пишатись, що «ми не гірші», нерозважно. Ми повинні приймати такі закони і проводити таку політику, яка найбільш ефективно в даній ситуації наближатиме країну до демократичного шляху. І ці принципи можуть значно відрізнятись від нині діючих в інших країнах, що не може бути приводом до звинувачення в антидемократичності.
