Розумна, тонка, добра, протестуюча стаття Тараса Добка («День», №68) про суспільство з дефіцитом любові, про евтаназію як фальшивий вихід. А чи було коли-небудь в історії людства суспільство з надлишком або хоч би з достатком любові? А чи є, якщо до кінця розмірковувати, нефальшиві виходи з трикутника «біль — смерть — поховання»?
Скільки не читай про те, як вмирали інші, ти все одно помреш не так, інакше. Смерть так само багатоваріантна, як і життя, так само винахідлива і невичерпна у своїх вигадках.
Звернiмося до класика?
.. Легкой жизни я просил у Бога,
Легкой смерти надо бы просить...
Це сказано ще в ту далеку пору, коли красиве слово «евтаназія» (звичить як «фантазія») ще не було в ходу в тому значенні, про яке ми говоримо.
Життя — це обов’язок, і смерть — це обов’язок. Перед Богом, якщо віруєш. Перед Справою всього життя, якщо вона у тебе є. Перед рідними і близькими, якщо вони досить рідні і близькі.
Не так давно ховали ми нашу колегу, їй ще тридцяти не було. Після операції однієї, другої, довго, болісно вмирала... Обличчя у труні було не її обличчям.
Цей навчальний рік надовго вивів з уроків у лікарню ще чотирьох колег. Проблема зовсім не умоглядна, вона ходить навколо колами, що вужчають, і раптом наближає своє обличчя до твого, проникаючи в тебе. А тобі за п’ятдесят, і ти живеш від болю до болю.
Але — живеш. А йдеться про те, як вмирати.
Евтаназія — це рятівне чи огидне? Це глибоке зітхання полегшення чи дрібна, підленька радість звільнення від обов’язків? Це досягнення чи ганьба суспільства?
Я не хочу ставити питання так і ставлю його по-іншому: я — для себе — визнаю евтаназію як можливий вихід, якщо знадобиться?
Так, кажу я, визнаю. Хочу мати такий вихід, таку можливість «про запас». Тому що одна справа, коли ти в цілковитому відключенні, непритомний, або у стані пхикаючого немовляти і не відчуваєш, точніше, не розумієш, що і як з твоїм тілом проробляють за обов’язком служби чи любові. Зовсім інша справа, коли ти ВСЕ усвідомлюєш, а тіло тобі відмовило у всьому, крім болю і приниження. І це вже не боротьба за життя, і не боротьба зі смертю, і взагалі не боротьба, не любов, не обов’язок і не відданість, а просто чергове приниження, надривна втома. А ти можеш тільки плакати від сорому і огиди до самого собе. І я молюся — до Бога, в якого, на жаль, не вірю, до суспільства і до близьких: дайте мені можливість евтаназії! Дайте мені і собі припинити ЦЕ, прокинутися від цього страхітливого марення життя.
Ні, не всяке життя — благо і дар Божий. Не всяке гідне продовження будь-якою ціною і що б то не було.
