Я є давньою шанувальницею «Дня», який щоденно купую по дорозі до роботи, оскільки пізніше його вже немає в продажу. Ця газета приваблює мене своєю інтелігентністю, високим рівнем публікацій та своєю ідейною спрямованістю, яка повністю співзвучна моїм поглядам, особливо щодо нашої історії та релігійних проблем.
Мені хотілося б представити на розсуд читацької аудиторії свій особистий погляд на причини нездатності українського народу протягом своєї довгої історії здобути власну державність. Це виглядає дивним феноменом для народу, який складається з багатьох мільйонів розумних, витривалих і працелюбних індивідуумів, яким дісталася найкраща територія в самому центрі європейського континенту. Зазвичай нарікаючи на свою нещасливу долю, вони звинувачують у своїх бідах різних «вороженьків», чекаючи, коли ті «зникнуть, як роса на сонці», й не бажають бачити власну провину, яка полягає в нездатності порозумітися між собою й яка закорінена в їхній національній вдачі, котру український громадський діяч Євген Чикаленко з гіркотою називав «паскудною».
На мою думку, гіпертрофований індивідуалізм українців веде початок із прадавніх часів, коли їхні предки, на відміну від мешканців уже тоді густозаселеної Західної Європи, перебували на безкрайніх малолюдних теренах, маючи все необхідне для існування, що виключало постійні зіткнення із сусідами, а тому й потребу в об’єднанні заради захисту.
Український робінзон навіть серед великого загалу почувається, як на острові, визнаючи лише власну думку, тому йому важко погодитися на виконання норм демократії. Докорінна відмінність українського менталітету від російського щодо головних життєвих цінностей демонструється на прикладі різного значення в їхніх мовах слова «родина», яке в останній означає «батьківщина», ототожнюючись із державою, втіленою в особі її правителя. Проте нібито незворушна пасивність українського суспільства, яка пояснюється заглибленням в особисте життя, здатна раптово переходити в масове ситуативне об’єднання, яке вибухає повстаннями. Цю можливість враховували всі, хто правив Україною, а Сталін задля унеможливлення її навіть пішов на геноцид непередбачуваної нації.
Постійні міжусобні війни стали причиною розпаду Київської Руси на шість окремих князівств, причому князі не зуміли помиритися навіть для опору монголам, котрих зупинили об’єднані сили їхніх західних сусідів.
У період правління литовських князів, котрі мало втручалися у внутрішні справи, Русь увійшла до Речі Посполитій як частина Литовського князівства, а не її окремий третій член. З того часу вона стала зватися Україною, тобто краєм (польською — «кресами») європейського простору, до якого входила Річ Посполита. На цей час спокійне ставлення українців до сусідів та релігійна толерантність були підірвані масовим приходом на їхні терени польських магнатів і шляхти, які забирали в них кращі землі, в той час як польське духовенство намагалося навернути людей у католицтво.
Незважаючи на це, доба перебування України в складі Речі Посполитої позначилася її знайомством із досягненнями європейської культури.
На той час Україна була цивілізаційним кордоном, за яким починалися незаселені терени незрозумілого Сходу. Найкращим захистом від навал кримських татар із південного сходу були козаки, які здавна оселялися за порогами, тому польські королі стали брати їх на службу, заносячи до реєстру, й вони жили з родинами в полкових містах на татарському шляху, займаючись землеробством, але готові повсякчас виступити в похід. Поступово серед козацтва, яке первісно мало військово-демократичний устрій, відбулося розшарування. Хоча козаків прийнято називати лицарями, але вони за своїми поглядами та вчинками дуже відрізнялися від моральних чеснот європейського лицарства, багато запозичивши від своїх азійських супротивників. Час від часу вони влаштовували повстання, які королі придушували за допомогою військової сили, після чого наступало замирення, коли козаки видавали ватажків полякам на страту, їх самих прощали й знов зараховували на службу. Одне з таких повстань, яке очолив Богдан Хмельницький, завдяки масовому приєднанню селянства перетворилося на війну, яка призвела до визволення Лівобережної України з- під польської влади. Проте викликане нею знесилення змусило гетьмана, який залишився без татарської кінноти, шукати нових союзників, тому він вирішив просити протекції московського царя, не розраховуючи довго дотримуватися цього договору. Проте він помилився, недооцінивши північного сусіда, чия політика мала на меті прирощення своїх володінь. Після смерті Богдана молода козацька держава фактично опинилася під колективним правлінням старшини, яка замість її розбудови несамовито гризлася між собою, використовуючи у своїх намірах москалів, поляків та повстання голоти. Це призвело країну до стану Руїни, у наслідок чого присутність у містах московських стрілецьких полків переросла в справжню окупацію. Спроба гетьмана I. Мазепи звільнитися від неї закінчилася поразкою знов-таки через небажання більшості старшини підтримати його виступ.
Катерина II, яка виявилася гідною наступницею справи Петра I, завершила її, знищивши запорозьке військо та приєднавши Правобережну Україну за допомогою спровокованої нею Коліївщини. Після скасування Речі Посполитої переважна більшість українських земель опинилася в межах Росії, а західний край відійшов до Австрійської імперії. Ставлення австрійців до українців було досить лояльним. У противагу цьому в Російській імперії приймалися заходи, спрямовані на зросійщення міст і заселення росіянами територій Слобожанщини та земель Війська Запорізького. Митці та вчені з України працювали переважно в Росії, створивши значною мірою її культуру, але й в українському суспільстві з’являлися велетні духу, котрі розвивали національну культуру, до того ж їхні твори були переважно на теми з життя селян. Наприкінці Першої світової війни склалася сприятлива ситуація для утворення нових держав у Східній Європі, чим скористався цілий ряд народів. Це стосувалося також України, де було досить багато розумних національно-свідомих особистостей, які, однак, мали протилежні погляди на майбутній державний устрій. Через згубну українську амбітність вони не зуміли домовитися про спільну політику, щоб утворення держави європейського культурного рівня, яку будував гетьман П. Скоропадський, було б доповнене спрямованістю на користь трудящих, чого прагнули соціалісти...
Немає сенсу довго зупинятися на перебуванні українців у складі тоталітарної держави, де після Другої світової війни опинилися також їхні західноукраїнські брати, які ще протягом повоєнного десятиліття чинили відчайдушний опір. Атмосфера тотального жаху, що панувала в державі за життя Сталіна, при його наступниках поступово змінилася суспільною байдужістю, у той час як СРСР виснажувався змаганнями за світове панування, які завершилися його розпадом.
Проте народ України був неготовий до незалежності, зокрема, через відсутність національних лідерів, і тому, радісно привітавши неочікувану свободу, погодився залишити при владі представників комуністичної номенклатури на підставі їхнього управлінського досвіду. Ті ж, звільнившись від відповідальності перед московським начальством і швидко видаливши з керівних посад небагатьох колишніх дисидентів, заходилися створювати в країні умови для первісного накопичення капіталу. Пограбування й закриття підприємств викликало глибоку економічну кризу, призвело до зубожіння населення, на тлі якого з’явилися дуже багаті навіть у світовому контексті люди, котрі фактично стали керувати Україною, де замість демократії утворилася олігократія.
Помаранчеві дні й ночі Майдану стали моментом істини, коли люди нарешті зрозуміли силу своєї єдності. Так справдилися слова «Ще не вмерла Україна», які до того здавалися просто запозиченням із волелюбного польського гімну.
Після одержання перемоги народ ще довго не хотів розходитися, чекаючи на перші кроки нового Президента, котрий міг відразу за допомогою указів розпочати виконання обіцянок та подати заявки до вступу в ЄС і НАТО, користуючись захопленням світу мирною помаранчевою революцією.
Проте з часом стало зрозумілим, що серед «помаранчевої» команди відбувся традиційний для української історії розкол, оскільки амбіції, заздрість і власні інтереси перемогли відповідальність перед народом, котрий виявився набагато гіднішим за своїх лідерів.
З жалем доводиться констатувати продовження злиття політичної та економічної верхівки. Складається враження, що ці люди, яких у нас називають елітою, намагаються створити в українському суспільстві спадкову вищу верству на кшталт давнього дворянства, наділену особливими правами й непідвладну чинним законам. При тому вона не репрезентує національні інтереси, відрізняється низьким рівнем культури, оскільки до неї не входить «еліта духу», а також позбавлена поняття честі, котру колись шляхтичі відстоювали ціною життя. Вона сповнена зневаги до «маленьких українців», яких у разі потреби намагається залучити на свій бік шляхом неясних обіцянок та розсилання гламурних листівок зі своїми фото.
Проте за півтора десятиліття української незалежності наше суспільство дуже змінилося: так, люди, які навчилися заробляти самостійно, не розраховуючи на державний бюджет, прагнуть стати тим середнім класом, на якому базується економіка, але їм заважають відсутність потрібних законів та корумпованість чиновництва. Крім того, виросло нове покоління, позбавлене страху радянської доби, яке прагне жити у вільному світі за європейськими стандартами. Воно готове стати рушійною силою суспільства, яка визначатиме напрям його руху, диктуючи свою волю обраній ним владі.
Перед Україною відкривається чудове майбутнє, оскільки вона має всі підстави, щоб посісти гідне місце серед європейських країн. Тому не треба комплексувати, вважаючи себе приреченими на існування в «сірій зоні», звідки доводиться покірно повертатися до Росії з її новоімперськими забаганками. Але для того, щоб Україна стала по-справжньому демократичною, в ній повинно утворитися громадянське суспільство, яке з’явиться не за наказом якогось високопосадовця, а завдяки спільним зусиллям, коли кожний, здолавши байдужість, відчує власну відповідальність за те, що відбувається в країні, в будинку, селі, місті й у всієї держави. Треба навчитися відстоювати права шляхом участі в різних об’єднаннях, починаючи з громадських ініціатив. Поки що чиновництво, почуваючись всесильним, намагається не зважати на вимоги громадян, але якщо звернень буде багато, а ми діятимемо спільно й наполегливо, то вони поступляться, щоб народу не довелося знов нагадувати їм із Майдану, хто справжній хазяїн в Україні.
