Iз надією і тривогою зустрічають новий навчальний рік викладачі соціально-гуманітарних дисциплін, як, утім, і всі, чия доля нерозривно пов’язана з вищою школою.
Із надією, оскільки і Президент України, й уряд задекларували як один із пріоритетів своєї політики розвиток системи освіти, гуманітарне, духовне виховання молоді. Хочеться сподіватися, що за деклараціями будуть і конкретні справи.
А тривогу викликає реальний стан справ у вищій школі, особливо в тій частині, що стосується соціально-гуманітарної освіти студентської молоді. На жаль, підстав для такої тривоги дедалі більше. Невипадково Олесь Гончар стверджував, що в епоху НТР захисту потребує не тільки навколишнє середовище, але й середовище духовне.
Фактично триває планомірний, тотальний наступ на викладання соціально-гуманітарних дисциплін у вищих навчальних закладах. Із кожним роком скорочується кількість навчальних годин, які відводять на вивчення філософії, політології, соціології, історії України й інших гуманітарних предметів. На безпосереднє спілкування викладача зі студентом часу, по суті, не передбачено.
Міністерство освіти й науки України цілком дистанціювалося від вирішення цих проблем, не йде на діалог із суспільствознавчим корпусом, виявляє байдужість до діяльності соціально-гуманітарних кафедр.
Більш того, в надрах міністерства обговорюють питання про скасування викладання у вищих навчальних закладах (окрім класичних університетів) історії України, української мови професійного спілкування, скорочення курсу політології тощо. (Власне, на цей шлях уже давно стали ВНЗ, які не підвідомчі Міністерству освіти та науки.)
Подібна позиція Міністерства освіти та науки суперечить заявам міністра Станіслава Ніколаєнка на підсумковому засіданні колегії МОН, що відбувалося за участі Президента України Віктора Ющенка.
«Величезний духовний потенціал вищої школи, — стверджував на колегії Станіслав Миколайович, — зосереджений у соціально-гуманітарному сегменті... Гуманітарна підготовка завжди була невіддільною складовою освіченості... Треба посилити політологічну, культурологічну та мовну підготовку студентів».
Отак, на жаль, часто кажуть одне, а на практиці роблять зовсім інше.
Безумовно, в міністерстві працюють досвідчені, авторитетні фахівці, й вони не можуть не усвідомлювати, до яких негативних наслідків неминуче призведе зневажливе ставлення до проблем гуманітарної освіти, що формує науковий світогляд, історичну та політичну культуру, ціннісні орієнтації й, нарешті, життєві позиції студентської молоді.
Абсолютно доречно у зв’язку з цим прозвучало на колегії міністерства висловлювання академіка Валерія Легасова (1936 — 1988) після Чорнобильської катастрофи, що причиною техногенних, масштабних катастроф є не стільки науково-технічні проблеми, скільки загальний рівень культури та духовність людини.
Думка великого вченого підтверджується й даними численних соціологічних досліджень, які проводять серед студентів технічних ВНЗ і молодих інженерів: відсутність повноцінної гуманітарної підготовки — одна з основних причин низького рівня науково-технічного й інженерного мислення.
Гуманітарна освіта розмаїта за своїм змістом, вона охоплює найрізноманітніші сторони формування особистісних якостей. Спостерігаючи за поведінкою молодих інженерів, Євген Оскарович Патон якось зазначив: «Я б у програму вищої школи ввів трирічний курс гарних манер». Як актуально звучить це побажання! Сучасній молоді, а часто й тим, хто її виховує, явно бракує гарних манер. І це, безперечно, позначається на життєдіяльності суспільства.
Прихильники скорочення гуманітарної освіти у вищій школі намагаються виправдати свою позицію посиланнями на Болонський процес, інтеграцію в європейський освітній простір і на той, аж ніяк не очевидний, факт, що в більшості європейських вищих навчальних закладів гуманітарних дисциплін не вивчають. Якщо навіть погодитися з останнім твердженням, то чи означає це, що ми повинні сліпо копіювати досвід європейської системи освіти, яка має багато переваг, але водночас переживає найгострішу кризу. Проти такої практики свого часу дуже рішучо застерігав Ушинський: «...Механічне перенесення системи освіти однієї країни в іншу, — стверджував він, — не може привести до етичного результату, воно призводить тільки до плутанини в умах...»
До отакої «плутанини в умах» і до дезорганізації нашої національної системи освіти призводять поквапливість, непослідовність, непродуманість усіх деталей інтеграційного процесу.
До речі, помиляються ті, хто стверджує, що в Європі не усвідомлюють гуманітарної ролі вищої освіти. У резюме Всесвітньої декларації про вищу освіту йдеться, що «вища освіта набула безпрецедентного значення в нинішньому суспільстві як найважливіший компонент культурного, соціального, економічного та політичного розвитку і як наріжний камінь, на якому ґрунтуються створення ендогенного потенціалу, зміцнення прав людини та забезпечення стійкого розвитку, демократії та миру в умовах справедливості. Вища освіта покликана відстоювати цінності й ідеали культури світу».
Зрештою, ми повинні виходити з того, що готуємо висококваліфікованих, усебічно освічених випускників вищих навчальних закладів для власної країни, а не для експорту в Європу. А тому, не нехтуючи європейським досвідом, ми повинні орієнтуватися насамперед на потреби нашої держави, максимально використовувати найбагатший потенціал вітчизняної вищої школи, враховувати традиції та менталітет народів України, наші реальні можливості й перспективи.
У світлі приєднання України до Болонського процесу виникла ще одна серйозна проблема, вирішити яку пропонується за рахунок скорочення викладання соціально- гуманітарних дисциплін. Ідеться про перехід до двоступеневої підготовки випускників вищих навчальних закладів — бакалаврів і магістрів. Оскільки для більшості студентів здобуття вищої освіти завершується із закінченням бакалаврату, на який відводять три-чотири роки, виникає запитання: як за скорочені терміни забезпечити молодій людині повноцінну професійну підготовку? Найпростіша відповідь: скоротити викладання соціально-гуманітарних дисциплін, а деякі з них узагалі перенести для вивчення в середній школі. На жаль, не все геніальне, що просте.
Я та мої колеги з цього приводу маємо іншу, на наш погляд, продуктивнішу пропозицію. Ні для кого не є таємницею, що протягом останніх років кількість спеціальностей, які, наприклад, вивчають у вищих технічних навчальних закладах, зросла в два-три рази. Багато з них дублюють одна одну, не запитані сучасним виробництвом. Слід би провести об’єктивну інвентаризацію всіх курсів, які читають із технічних спеціальностей, і ліквідувати ті з них, що, м’яко кажучи, морально застаріли. Резерви тут, смію запевнити, невичерпні.
Пропонуючи цей варіант як один із можливих у вирішенні проблем, що виникли, я аж ніяк не хочу протипоставити соціально-гуманітарні кафедри та кафедри спеціальні, випускаючі. Останнім, безумовно, належить пріоритет у професійній підготовці студентів. Ми тут радше виступаємо як актори другого плану. Консолідуючи зусилля наших кафедр у творчому збагаченні освітнього процесу, освоєнні нових технологій навчання, ми можемо спільною, злагодженою роботою досягнути ефективних результатів.
Було б щонайменше несправедливо покладати всю відповідальність за негативні явища, що виникли у викладанні соціально-гуманітарних дисциплін, на Міністерство освіти та науки, а також на керівників вищих навчальних закладів. Багато з нас, гуманітаріїв, і від визнання цього факту нікуди не подінешся, виявляють пасивність, байдужість, прихильність до старих методів роботи, не усвідомлюють тих змін, які сталися в молодіжному середовищі, не враховують нових суспільних реалій. Саме життя вимагає від нас працювати на випередження, прогнозувати події, а не плентатися вслід за ними. Треба шукати нових підходів до молоді, не повчати, а співпрацювати зі студентами, освоювати нові методи та технології навчання, виявляти більше ініціативи, творчої сміливості. Значних змін потребують утримання та структура, методичне та комп’ютерне забезпечення навчальних курсів із соціально-гуманітарних дисциплін. Системного підходу вимагає оновлення складу викладачів соціально-гуманітарних дисциплін за рахунок талановитої молоді.
Невідкладним, основним завданням є створення наукової концепції розвитку соціально-гуманітарної освіти у вищій школі.
Високий потенціал викладацьких кадрів вищої школи України дозволить вирішити це завдання, якщо Міністерство освіти та науки візьме на себе координуючу роль.
У багатьох вищих навчальних закладах України — в Харкові, Донецьку, Львові, Одесі, Дніпропетровську, Києві — накопичено найцінніший досвід гуманітарної освіти студентів. На превеликий жаль, він не запитаний у достатній мірі, слабко пропагується й узагальнюється.
Хтось із мудрих людей одного разу зазначив, що якість майбутнього життя залежить від якості викладання та навчання.
Чи не в цьому найнадійніший спосіб вирішення такої хвилюючої для нас проблеми — досягти такої якості гуманітарної освіти, за якої її необхідність ні в кого не викликала б навіть найменшого сумніву? Але, в будь-якому разі, перспективи та нинішній стан викладання соціально-гуманітарних дисциплін у вищій школі вимагають широкого суспільного обговорення.
P.S. «День» пропонує читачам висловити свою думку про доцільність скорочення викладання соціально-гуманітарних дисциплін у непрофільних вищих навчальних закладах.
