22 червня 1941 року — день, який чорною фарбою вписаний у нашу історію й міцно вкарбувався в генетичну пам’ять нашого народу. В цей день мільйони наших співвітчизників стали на захист своєї землі від агресора — гітлерівської Німеччини. І хоча споконвіку вважалося, що захищати Вітчизну — справа чоловіча, сотні тисяч жінок включилися в боротьбу з ворогом. Про одну з них — Тамару Михайлівну Сизову — розповідь нашого читача.
Моя сусідка, Тамара Михайлівна Сизова, з когорти тих, хто тільки-но закінчив десятирічку й відразу ж вступив у смертельну боротьбу з ворогом.
«Мешкала я в Москві, в Краснопресненському районі, — розповідає Тамара Михайлівна, — після шкільного балу всі випускники подалися на вулицю Горького. Всю ніч гуляли. Щасливі були безмежно: перед нами відкривалися двері в нове і, зрозуміло, ще звабливіше життя. А прийшов день, і радощі наші погасли — війна».
22 червня 1941 року, о 12 годині дня Тамара була вже в райкомі комсомолу. Написала заяву, в якій прохала зарахувати її до лав захисників Вітчизни. Час підганяв, за кілька днів була вже в навчальному загоні поблизу південного міста Анапа. З такими, як сама, молодими дівчатами швидко дісталася до місця призначення. Після напруженого навчання дев’ятнадцятирічна комсомолка-радистка Матвєєва (дівоче прізвище Тамари Михайлівни) опинилася в розвідувальному відділі Чорноморського флоту. «Неймовірне навантаження, — згадує фронтовичка, — звалилося на мене й на моїх подруг. Із апаратних практично не виходили. Сил добавляло лише глибоке розуміння складності обстановки: обороняли Севастополь — головну військово-морську базу Чорноморського флоту. Тієї пори мені довелося декілька разів бачити віце-адмірала Пилипа Сергійовича Октябрьського».
«Добре пам’ятаю цього воєначальника, — каже Тамара Михайлівна, — незважаючи на колосальну завантаженість, він ніколи не цурався рядових бійців. За слушної нагоди заводив із ними розмову і про рідний край, і про сім’ю, і про рідних. Та що й говорити, багатьох із нас він знав навіть по імені. В його поведінці не було й тіні штучності, зарозумілості. Звісно, за це ми всі його любили й поважали».
— Після оборонних боїв за Севастополь, які точилися впродовж 250 днів, — глухо говорить Тамара Михайлівна, — ми перебазувалися на Кавказ. Але й там — те саме.
— Яке бойове завдання, Тамаро Михайлівно, найбільше врізалося в пам’ять? — цікавлюсь.
Фронтовичка розповіла, що їй пощастило перехопити радіограму про намір ворога бомбовими ударами потопити три наші кораблі. Завдяки діям радистки-червонофлотця Матвєєвої нашi кораблі не були знищенi. Командування нагородило її медаллю «За бойові заслуги».
Тамара Михайлівна також брала активну участь в обороні Кавказу.
Після боїв на Кавказі — знову в Севастополі. Уже змужнілим, загартованим у вогні бійцем верталася Тамара в місця, в яких починала воювати.
— Ох, нелегким виявився цей шлях гірськими стежинами й дорогами, — тяжко зітхає фронтовичка. — Ворог, відступаючи, приготував на Кримському півострові немало сюрпризів-пасток. Особливо велику небезпеку являли собою міни. Іноді доводилося йти нога в ногу, ні кроку праворуч чи ліворуч.
— Йдемо і бачимо — в червоних квітах маку сидить і нявкає кішка, — сльози виступили на очах Тамари Михайлівни. — Таня і Люда, на жаль, прізвища їхнi забула, кинулися до кішки, щоб взяти з собою. І враз пролунав вибух. Дві смерті відразу. Але, як-то кажуть, біда одна не ходить. Згодом угледіли колисочку з немовлям. І знову, як виявилося, смертельна пастка, котра забрала два життя. Імена й прізвища цих дівчат пам’ятаю: Галина Петровська і зовсім юна, п’ятнадцятирічна Валя Сергеєва. Як зараз бачу їх тіла в червоній крові серед червоного макового поля. Згадуючи цю смерть, хочеться крикнути: ні, ні війні! Все це безглуздо! Маячня одиниць — горе мільйонам простих людей. Давайте думати про це завжди!
Перемога застала Тамару Михайлівну там же, в Севастополі, на бойовій вахті. У цьому місті вона зустріла свою любов і незабаром вийшла заміж за молодого лейтенанта, теж зв’язківця Володимира Сизова.
Після воєнного лихоліття Тамара Михайлівна заочно закінчила Ленінградський суднобудівний інститут і разом із чоловіком п’ять років працювала в суворих умовах Півночі. Потім її сім’я переїхала до Києва. І знову праця. Спочатку на заводі «Ленінська кузня», а потім — у науково-виробничому об’єднанні «Електронприлад».
Розповідаючи про Тамару Михайлівну Сизову, ловлю себе на думці: життя у неї, як і в багатьох її ровесників, типове — війна, праця, сім’я.
Та добре, коли все добре. На жаль, Тамара Михайлівна не розминулася зі складними випробовуваннями. В різні роки трагічно загинули її діти — син Олександр і дочка Тетяна.
— Життя — складна штука, — зітхає старенька, — але яке б воно не було, ніколи не треба падати духом, впадати у відчай. Є ще люди, єднання з ними — теж опора. Як на війні, так і в повсякденні.
Із розповіді Тамари Михайлівни я довідався про багатьох людей, про їхні долі, зокрема про дітей Сталіна — сина Василя та дочку Світлану, про котрих немало написано.
— Від себе скажу, — подивилася мені у вічі Тамара Михайлівна, — з ними я вчилася в одній школі. Василь був неспокійним, а Світлана — скромна, привітна дівчина. І ці риси характеру, безсумнівно, в значній мірі визначили їхню подальшу долю.
Я часто помічаю Тамару Михайлівну біля будинку в оточенні дітей. Дітвора любить її, тягнеться до неї. Фронтовичці, людині нелегкої долі є про що розказати хлопчикам та дівчаткам, школярам сьогодення. Я переконаний у тому, що, спілкуючись із дітьми, вона кожного разу «підіймає» в пам’яті людей, із якими йшла по життєвій ниві, а також мовить про сучасне, навчаючи юнь як треба жити на нашому білому світі. На це вона має повне право, в неї воно своє, як-то кажуть, власне. І на весь залишок її чесного життя, кращу частину якого вона віддала захисту й визволенню Вітчизни від коричневої чуми.
