Матеріал «І знову про 17 вересня 1939 року» («День», №167 від 16.09.2000) підняв дуже важливі, хоч і болючі питання. Для того, щоб відновити справедливість і примиритись усім українцям, необхідне бажання зрозуміти ті процеси, що відбувалися, бажання і воля у пізнанні історичних реалій. На жаль, це буває непросто, й до сьогодні діють штампи, вкарбовані у свідомість радянською пропагандою. Нам, з одного боку, необхідно зрозуміти історію, а з іншого — не прив’язувати колишні міжнаціональні стосунки до сьогодення.
Сьогоднішнє несприйняття визвольної боротьби українського народу на західних землях у складі ОУН-УПА свідчить про нерозуміння історичних обставин розвитку цих земель.
У книзі В. Бебика «Психологія українства: ментальність і державотворення» автор торкається цих питань, що створює грунт для роздумів. Але політична ситуація на теренах Австро-Угорщини дещо ідеалізована. Наприклад, автор пише, що «жоден з етносів не переважав..., взагалі була мішанина: українці, поляки, угорці, німці, румуни тощо». Усе було не так просто. Наведу статистичні дані виходу періодичної літератури на 1897 рік за мовою: 8 німецьких, 144 польських, 25 русинських, 16 єврейських («Большая энциклопедия», «Просвещение», 1904 г., т. 6, с. 73). Отже, в духовному і політичному житті переважав польський етнос. І тільки адміністративне втручання Відня давало можливість розвитку української культури. Відень же сам знаходився під тиском Берліна, який навіть виношував плани створення окремої української держави (В. Мороз, «До і після пострілу в Сараєві», «Україна», № 8, 1992).
Утиски поляків були настільки жорстокими, що при спробі загально-польського повстання 1846 р. з центром у Кракові українські селяни Галичини не підтримали його, навпаки, помстилися шляхті, коли австрійські, пруські і російські війська були введені у Краківську республіку. Вона ж була приєднана до австрійської монархії.
Тиск поляків і дещо румун (на Буковині) був настільки великий, що навіть для німців були створені спеціальні програми підтримки.
Після розвалу Австро-Угорщини польська політика далася взнаки, стимулювавши український визвольний рух. Якщо врахувати ці особливості, стають зрозумілими надії цього руху на Берлін. Але настали часи політики Гітлера, який обдурював не тільки романтиків, але й жорстких прагматиків.
І визвольний рух був направлений і проти Варшави, і проти Берліна, і проти Москви, що підняло його ідеологічно, але відібрало всі шанси на перемогу.
