Про Голодомор 1932— 1933 років — геноцид українського народу — знає весь цивілізований світ. Про нього написано, розказано й переказано немало. Про те, що сталося в ті роки, вмовчати й про все розповісти неможливо.
Про трагічні події тих років свідчать очевидці й люди, які відчули це на собі. Таких із кожним роком стає все менше й менше. Одним із них є і я — Гарькавий П. М., уродженець села Нижній Куркулак Токмакського району Запорізької області, з сім’ї селянина-середняка. За свої порівняно немалі роки я сповна відчув із самого початку все пекло будівництва «світлого майбутнього» — комунізму. Вважаю, що першим етапом, прологом масового, безпощадного геноциду українського народу, стало розкуркулення — виконання ленінського лозунгу ліквідації куркульства як класу. Під «червону мітлу» потрапляли не тільки «міцні» господарі, але й середняки, і навіть бідняки. Під час розкуркулення відбиралося все нерухоме й рухоме майно, і аж до речей та одягу, що носилися.
Напіводягненими сім’ї з дітьми виганялися з хати за село в нікуди або виселялися на Соловки, Урал, в Сибір та інші місця. Як усе це відбувалося на практиці, розповім на прикладі розкуркулення нашої сім’ї та родичів.
У мого дідуся, Івана Гарькавого, було шість синів, усі вони мали свої сім’ї, хати, наділи землі й жили окремо. Всі вони були розкуркулені...
Наше село, Нижній Куркулак, було порівняно великим, у ньому знаходилося близько 300 дворів. Посередині села стояли велика красива церква й школа. Практично всі жителі вважалися середняками, що не дивно, бо землі наші — суцільні чорноземи. У нашому краї ніколи не було кріпосного права й кріпацтва. З нашим селом сусідувало немало німецьких колоній: Вальдорф, Гайберг, Шевченково та інші.
Наша сім’я складалася з восьми осіб, із них п’ятеро — неповнолітнi діти (молодшому 2,5 роки), як і всі в окрузі, ми мали своє господарство. У мого батька, Матвія Івановича, було п’ять братів, жили дружно, допомагаючи одне одному, працюючи сім’ями, і ні яких наймитiв у нас не було. Джерелом нашого відносного благополуччя була праця і земля. Навіть я, малюк, був постійно при роботі: чистив кукурудзу, вибивав насіння з саняшника, їздив із батьком орати, коли батько йшов за плугом, я верхом на коні направляв її борозною. За все своє життя я не бачив, коли мої батьки лягали спати й коли вставали, і не знаю, чи відпочивали вони взагалі.
Невблаганно наближалися роки розкуркулення. Мого діда, Івана Гарькавого, комісія з розкуркулення примусила запрягти коней в гарбу, і хто в чому був одягнений, вивезли за декілька кілометрів від села в степ — Гуляй поле, де водилися тільки одні ховрахи. Потім привезли ще декілька сімей і сказали: тепер ви житимете тут, а ми подивимося, як ви господарюватимете. У них нічого не було, рили землянки, голодували, пухли й поступово вмирали.
По лінії моєї матері мою бабусю Шкарупіло з сім’єю в 1931 році в ніч на Різдво вивезли на санках за село в поле і викинули в сніг, у тому числі чотирьох дітей, меншому з них було близько року. Щоб уникнути розкуркулення, мої батьки, як і багато наших односельчан, вступили в колгосп, здавши в нього всю живність із двору і сільгоспінвентар. Але це нас не врятувало. У серпні 1930 року вдень до нас у хату прийшла комісія з сільради й поставила ультиматум: година на збори й піти з села, як мінімум за 25 кілометрів. Батько став просити дозволу пожити в брата Олександра до повернення матері, яка в цей час перебувала в районній лікарні на операції на грижу. Але активісти були невблаганні й вигнали нас із хати, не дозволивши взяти навіть теплий одяг. У мене, третьокласника, зняли з голови нову шапку, куплену батьками до школи. Цей випадок я запам’ятав на все життя. Ми пішли в німецьке селище Пришиб, приблизно в 12 кілометрах від нашого дому, а потім поневірялися й іншими місцями.
«Влада» все одно не давала нам спокою ніде: вночі вдиралися до хат через вибиті ними вікна і все щось шукали.
Жорстокість і форми розкуркулення, які застосовувалися до нас і наших родичів, інакше як геноцидом не назвеш. Виконавець цього геноциду — не хан Батий і Гітлер, а наш односельчанин — комуніст на прізвище Буряк. Він був членом тієї партії, яка на кожному перехресті про себе говорить, що вона — розум, честь і совість нашої епохи. Який цинізм!!!
У червні 1931 року арештували нашого батька, як виявилося для того, щоб він не втік, бо нас готували до висилки, про що сказали мамі в ГПУ мiста Токмак.
А в цей час голови сільради змагалися в тому, хто більше розкуркулить сімей. Розкуркулення відбувалося повсюдно по всій Україні, результатом чого з’явилася ліквідація, точніше, знищення середнього шару селянства — основного виробника хліба і сільгосппродукції в Україні. Масове розкуркулення й примусова колективізація і стали прологом Голодомору — геноциду українського народу. «Вождь усіх народів» Сталін охарактеризував цей період як «успіхи від нестями». У наших правовірних комуністів-симоненків від тих «успіхів» досі голова обертом йде.
Виселення нашої сім’ї й ще двох сімей із нашого села відбулося. Десь через місяць після арешту нашого батька до будинку, де ми проживали, під’їхав віз iз озброєним міліціонером, посадили нас у нього, відвезли на станцію Стульново, що недалеко від м. Токмак. Сюди ж привезли нашого батька. На станції в резервації в очікуванні відправки ми перебували днів вісім—десять разом із десятками таких самих сімей-бідолаг, як і ми. І ось, нарешті, прийшов товарняк. Гпушники нас заганяли як худобу, і кожний вагон був битком набитий. Коли потяг рушив, над ешелоном стояв стогін і плач, лилися людськi сльози струмками, люди не розуміли, за що їх позбавили права жити на рідній землі і вивозять бозна-куди. Незабаром ми дізналися, що везуть нас на Урал. Днів за 20 поїзд прибув у м. Нижній Тагіл Свердловської області. Нас розвантажили в лісі, приблизно в п’яти кілометрах від міста. Торби наші з речами взагалі пропали, оскільки їх відправили в іншому поїздi раніше, ніж нас, в інше місто. Розмістили нас у величезному бараку, зліпленому з якихось глиняно-тирсових плит, усередині, вздовж стін, стояли дерев’яні тапчани, а в центрі — довжелезний стіл і залізна пічка-буржуйка. Наше поселення називалося спецселище «Другий майданчик». Населення в селищі було інтернаціональним: українці, німці, болгари. Командував «парадом» в спецселищі комендант-гпушник, він же начальник комендатури. Виходити за межі спецселища заборонялося: за порушення саджали в ізолятор-каталажку на кілька діб.
Висилка нашої сім’ї за межі України, хоч була і величезною трагедією, але саме вона і врятувала наші життя. Всі п’ятеро батьківських братів і їхні сім’ї, а також усі інші наші родичі, які залишились в Україні, померли або від голоду, або винищені у в’язницях.
На цьому я міг би закінчити свій лист, але я його продовжу, бо радянська влада, комуністи характеризували куркулiв як шкідників і ворогів народу, які заважають будувати «світле майбутнє». На прикладі нашої сім’ї і життя спецселища «Другий майданчик» й інших спецпоселень «кулаків» хочу показати, що те ствердження комуністів — найчистіша вигадка, а точніше — брехня. Наші батьки, як і всі інші переселенці, спільно з ув’язненими з табору під назвою «Військове містечко», були основною робочою силою на будівництві Новотагільського металургійного комбінату — НТМК. Будувала його організація «Тагілстрой», а її керівником був Царевський. Початок будівництва НТМК — 1931 рік, на порожньому місці. Під час Вітчизняної війни завод уже давав близько 30% усієї броні, що йшла на виробництво танків.
У 1947 році мої батьки були звільнені від табірного спецпоселения. 16 років перебували під п’ятою ГПУ і МВС. За що!? За свій труд і чесне життя.
Із нашої сім’ї у вісім осіб уже давно живих, крім мене, нікого не залишилося...
23 травня 2000 року за моєю заявою згідно із законом про реабілітацію жертв репресій в Україні комісією токмакської райради я був реабілітований.
За відібране під час розкуркулення нерухоме й рухоме майно мені видали компенсацію в сумі 112 гривень 50 копійок — менше вартості собачої будки. Так хіба й це не знущання? Німці, спадкоємці фашистської Німеччини, у ставленні до східних робітників вчинили набагато краще, людяніше, ніж наша влада.
За час радянської влади комуністи знищили й замучили свого народу й особливо українців більше, ніж татаро- монгольське нашестя і фашистська Німеччина разом узяті. Комуністи, дотримуючись девізу: «Мы старый мир разрушим, Мы новый мир построим», знищували не тільки людей, але й матеріальні та духовні цінності.
Нехай же день 24 листопада 2007 року — день пам’яті жертв геноциду 1932—1933 років українського народу — стане могутнім імпульсом організації міжнародного суду над історичним «викиднем» — комуністичною владою в Україні, над антихристами-комуністами — творцями геноциду.
Геноцид народу ніде й ніколи не повинен повторитися. Ніде й ніколи!
