Тема генерації носиться у повітрі. Два об'єднання змагались на виборах під цим знаком. Питання у тому, чи є така річ — генерація — в Україні.
На відміну від Заходу, де йдеться про генерацію «гіпі», генерацію «япі», обрахунок життя суспільства генераціями, кожна з яких є носієм «одиниці» соціального досвіду, вносить своє, і відтак набуває імені, в Україні подібного немає. Кажуть про «шістдесятників», «вісімдесятників» тощо, але це суто хронологічний спосіб іменування. Жодного ймення, яке стало б значущим і незворотно увійшло до історії.
Здійснити те, чого ніхто не міг досягти, є героїзмом, і з героєм людина ідентифікується. Не може бути двох Наполеонів чи Цезарів. А явище генерації ніхто не вичерпає — вистачить кожному, хто стане собою. Феномен не тільки демократичний, але й аристократичний: лише готовий стати самим собою стане і людиною генерації. Тому генерація — герой нашого часу.
Генерація — феномен зрілості. Люди беруть у власні руки свою долю і будують своє життя. Саме зрілість — те, чого у відомому нам суспільстві досі не знали. Навіть люди, які 1945 року здобули велику Перемогу, потім, повернувшись до мирного життя, знов дозволили запроторити себе у табори і повсякденний страх, а відтак не стали генерацією. Мова, зрозуміло, не про окремих людей, які є завжди, — про покоління. Вільні люди не дозволяють зробити себе невільними. Ті, хто міг стати генерацією, не створили традиції, як поводитись у громадянському житті вільним людям.
Відсутність зрілих людей далася взнаки і під час суспільних змін в 90-ті роки. «Розруха починається в головах» — отже, не було достатньо зрілих голів. Цього досить для пояснення, чому інакше бути не могло.
За висловом письменника, коли перед людиною постає складна проблема, яку вона не може розв'язати, одні шукають відповіді в книгах і у розумних людей, а інші віддають перевагу тому, щоб дожити до вирішення проблеми. Здійснити політичні перетворення, — потрібні інституції, а здобути потрібні інституції — необхідні перетворення: замкнене коло. Вихід з нього — у тому, щоб знайти неполітичні феномени, які можуть стати чинниками політичного розвитку: навіть якщо у нас немає готових відповідей на проблеми, підтримуючи розвиток цих феноменів, ми доживемо до розв'язання. Такий чинник — довіра між нами, що виникає у позаполітичному житті, але стає підгрунтям політичних змін.
Схарактеризувати генерацію, яка необхідна в українському суспільстві, можна просто: генерація довіри. Генерація (процес) породжує генерацію-спільноту. Є дві політики — політика страху і політика довіри. Перікл у промові, що ввійшла до хрестоматій, каже про демократичний лад Афін як такий, де громадяни не підозрюють одне одного. До останнього часу в Україні переважала політика, заснована на страху. «Тінь», у яку пішла економіка, — та ж сама, в якій заховалися і політика, і культура. Влада, яку обирають і потім не довіряють, віддзеркалює і концентрує недовіру між членами суспільства. Доки ми підозрюємо одне одного, демократії у нас немає. Не можемо встановити розумні податки, тому що не ставимось до іншої людини як розумного члена суспільства, хто сам готовий сплачувати потрібне для розвитку. А ця інша людина — ми самі. Змінити тип влади можна лише витіснивши середовище недовіри середовищем довіри.
Довіра стає чи не першим із політичних ресурсів. Там, де вона зростає — створюється Україна; більше ніде. Люди, які своїми діями зміцнюють її, належать до українського політикуму, навіть якщо не є членами партій і не обіймають офіційних посад: на них спирається політика довіри. Оскільки брати тут участь може людина будь-якого віку, вона належить до цієї генерації, якого б покоління не була.
Кожен, хто здійснив успішний досвід творення нових можливостей: написав книжку, створив сім'ю, започаткував успішне підприємство або діючу організацію для допомоги знедоленим; здійснив досвід кохання — так-так, і кохання, — бере участь у створенні генерації, оскільки генерує нові можливості і для інших.
Реалізовуючи ініціативу — вступаючи у відносини з однією, кількома чи великою кількістю людей, зав'язуєш стосунки, засновані на довірі. Людина, в житті якої є подібний досвід, готова до співпраці з іншими, яким теж це знайомо: у них є спільна мова.
Генерація постає з тих, хто генерує своєю практикою нові можливості. Генерація — це критична маса унікальних кроків, ліс за деревами. Він виростає з написаних книжок, створених родин, організованих підприємств, відкритих хоспісів, започаткованих часописів і т.п. — за кожним із яких начало особистості, що люди виявляють, не змовляючись.
Греки Марафону, перші християни, італійці Ренесансу, американці, що вибороли незалежність США, — це генерації, які генерували нові світи. Саме такої генерації ми потребуємо. Не може бути апостолів після того, як вони вже постали, але можуть бути рівноапостольні мужі.
Відсутність генерації засвідчує й неподолана «руїна політикуму» в Україні. Визначивши умовно три «ролі» у цьому «театрі»: професійні політики, звичайні громадяни, інтелектуали, — побачимо універсальні симптоми. Серед тих, хто виступає у ролі інтелектуалів, нерідко чутно дорікання на кшталт «чого можна чекати від цього народу», «з ним нічого не можна зробити» і т. ін. Часом виказане явно, а частіше неявно, живе переконання, що говорити про «високі речі» (приміром, щодо необхідності віддачі, і то не тільки у політиці, моралі, а й, наприклад, сприйнятті складного мистецтва) наївно, бо «звичайною аудиторією» сприйнято не буде. Це те, що було названо зрадою інтелектуалів: бо «Царство Небесне зусиллям береться». Подавати справи так, ніби можна у якийсь чудовий спосіб обійтися без цього зусилля — означає вводити в оману. Навіть якщо той, хто виступає у ролі інтелектуала, сам зачарований поширеними імпульсами. Але тоді він не інтелектуал.
Серед тих, хто виступає у ролі політиків, побачимо поширення популізму, обіцянки, які роздаються навсебіч, оминаючи єдино раціональний пункт: здійснення перетворень потребує зусиль від громадян, які вимагають перетворень, — більше їх взяти нема звідки. Можуть бути необхідні так званi «непопулярні рішення»; бо зрозуміло, що людина, обдарована як політик, може бачити необхідність принципових кроків раніше, ніж велика частина суспільства. Блискуче сказано, що сучасні політики думають про те, чого хочуть люди, а не про те, у чому вони праві. Бажання так само не підстава для зовнішньої чи внутрішньої політики, як і страх.
Нарешті, щодо громадськості, — всім знайомі висловлювання на кшталт «від мене нічого не залежить», «нічого з цього не буде» тощо. Зрозуміло, взяті як принцип устрою життя, вони унеможливлюють будь-які зміни. Аполітичність громадян доповнює зраду інтелектуалів і популізм політиків.
Втім, чи можливо казати про «аполітичність громадян»? Це суперечність у термінах: громадяни і є «політичними істотами». Маємо казати не про «громадян», а про «населення».
Так само чи може бути політик — популістом? Слід казати про «політиканів». І, знову ж, чи є інтелектуал, що припустився «зради інтелектуалів», — інтелектуалом? Лише тим, хто грає роль.
Таким чином, не кажучи про винятки, не маємо ні громадян, ні політиків, ні інтелектуалів. За відсутності всіх учасників політикуму відсутній і сам політикум. Кворуму, так би мовити, нема.
Слід зауважити: відоме «політика мистецтво можливого» означає не лише майстерно використати очевидні можливості, а створити мистецтво створення можливого. У справжнього політика і просто громадянина відкриваються, як друге дихання, ті можливості та ресурси, яких перед цим ніхто не бачив. Подібно до розширення кола довіри, генеруємо один для одного можливості. Дійсний крок громадянина — на вершечок — додає можливостей і накреслення програм, і теоретичному прозиранню у потенціал суспільства.
Воднораз в умовах глобалізації генерація довіри стає і джерелом зовнішньополітичного розвитку. Будуючи мережу стосунків у суспільстві на довірі, створюємо грунт природного розвитку України як частини європейського світу. Гідність, особисте зусилля відклались у нормах та інституціях європейсько-північноамериканського світу як їхні кристалізації. Україна в цьому відношенні є відгалуженням цього світу (чому засвідчувати себе як українця у певному сенсі сьогодні легше в Канаді і США їхнім громадянам, ніж тим, хто на українських теренах). Україна є там, де є Європа: ті, хто стає українською генерацією, водночас відбудовують Європу, і в цьому полягає, за класичним виразом, їхня всесвітньо-історична місія, спільна з іншими європейцями.
Отже, Україна — це лише шанс для свого здійснення за умови зусилля генерації. Поза елементом гідності України, як і українців, не може бути. Буде генерована гідність у суспільстві — будуть Україна і українці. Тому йдеться про генерацію без огляду на етнічне походження, так само як без огляду на вік.
Із цього ж погляду вирішується застаріле питання щодо української мови. Зрілий громадянин азбучно дбайливо ставиться до пам'яток природи, історії, культури країни, де живе, підтримуючи їх і не даючи руйнуватися. Мова водночас — жива, природна, історична і культурна пам'ятка. Зрілий громадянин природно опановує її; і дискусію щодо цього питання осмислено вести можливо лише прийнявши цей пункт громадянського ставлення за вихідний.
Українські культура, політика, а відтак економіка не національні, а фрагментовані — відтак не українські. Подолати фрагментованість так само може критична маса приватних зусиль. Молода людина, яка проїхала б автостопом країною від сходу до заходу і написала спостережливу книжку «Від Луганська до Ужгорода» — дала б зріз України як цілого. Сайт в Інтернеті, де розміщувалися б найцікавіші матеріали з місцевої преси всіх областей (оригінальні думки, несподівані факти з життя, нешаблонні фото), правив би за місце зустрічі думок усіх громадян. Поряд із таким архівом, який весь час накопичувався б, легко започаткувати зважені і, як годиться, нешвидкоплинні дискусії, що базувалися б на цих обширах матеріалу під рукою. Порожня ніша — академічний сайт, присвячений українській мові, де кожний громадянин мав би доступ до всіх кращих словників, а водночас міг би отримати довідку щодо грамотного розв'язання складних мовних питань.
Це лише кілька прикладів (читач легко додасть не один) можливих проектів, що сприяють «проекту Україна». Виконати його здатна лише генерація. Але вона і з'явиться, лише виконуючи його. Фрагментованими були і Італія, і Німеччина, і навіть США — це здоланна ситуація. Аби було зусилля не залишатися у ній, а генерувати зв'язки.
У книзі «Україна в огні» O. Довженко, пишучи про історію України, бачить усі біди і слабкості, поразки у останніх війнах у тому, що українці не вміли шануватися. Шанування всередині покоління чи між поколіннями, шанування опонента у дискусії: сімейній, сусідській, між колегами, у пресі, у парламенті, між гілками влади — те саме шанування. Буде генерація шанування — буде Україна.
Шануймося, щоб бути того вартими — точніший варіант відомого звертання. Така мова зрозуміла зрілим людям і може бути паролем генерації. Чи паролем героїв — адже герой дотримується принципів, навіть якщо їх не дотримується більше ніхто.
