Росія почала повертати захоплені в Криму кораблі ВМС України. Декілька суден уже прибули до Одеси, але чимало ще залишаються в портах окупованого півострова. Жест доброї волі, так би мовити, — повернути Україні її власні кораблі. Всі ми пам’ятаємо, як драматично і відважно відбивалися наші моряки, не даючи російському спецназу захопити їхні судна. На жаль, сили були катастрофічно нерівні. Пам’ятаємо ми і тральщик «Черкаси», який, залишившись останнім кораблем на озері Донузлав, не спускаючи український прапор, раз за разом намагався вирватися в море.
Мені згадався ще тоді несправедливо забутий сторожовий корабель СКР-112. Він теж свого часу дислокувався на Донузлаві й мав не менш драматичну історію.
1992 року Україна тільки-но почала усвідомлювати себе незалежною. Збройні сили, і тим більше ВМФ, лише формувалися — причому не лише в плані матеріального забезпечення, а й самосвідомості. Не було зрозуміло, як ділитимуть Чорноморський флот, хоча екіпажі кількох кораблів уже прийняли присягу на вірність України. Одним із них був і СКР-112.
Як свідчили очевидці подій, моряки та офіцери, що присягнули Україні, опинилися в складній ситуації. На них чинився постійний тиск із боку Чорноморського флоту РФ. Українці не отримували чергових звань, їх відраховували зі списків на отримання житла, військовослужбовців примусово звільняли в запас. Непевне становище з поділом кораблів між державами лише погіршувало ситуацію.
Наслідком стало те, що зараз називають повстанням на СКР-112. Група проукраїнськи налаштованих офіцерів на чолі з командиром корабля капітан-лейтенантом Сергієм Настенком та начальником штабу бригади капітаном 2-го рангу Миколою Жибарєвим 21 липня 1992 року, обговоривши можливість підняття прапору України та переходу в порт Одеса, зійшлася на доцільності такого кроку, зважаючи на те що вся команда ще в січні прийняла присягу на вірність Україні. Те, що на цей день були призначені навчання флоту, було дуже зручно. Такий крок був ризикованим, але українські вояки були переконані, що необхідним.
О 8.15 ранку капітан 2-го рангу Микола Жибарєв піднявся на місток і оголосив: «Начальнику штабу 307-го дивізіону капітану 3-го рангу Семенову і командиру корабля капітан-лейтенанту Настенку. Як старший на посаді і за військовим званням приймаю управління кораблем на себе. Ставлю завдання командиру корабля: йти на зовнішній рейд». Семенов був старшим на тренуванні й намагався завадити прийняти українцям управління кораблем, але був нейтралізований. О 8.56 СКР-112 підняв український прапор, поінформував, що йде в Одесу і попросив прислати на борт представників Міністерства оборони України.
Кілька російських кораблів вирушили навздогін вартовику, але діяли нерішуче, не маючи достатньої кількості палива, не мали змоги тривалий час переслідувати наше судно. На вимогу повернутися на базу СКР-112 категорично відповів: «Я йду під Державним прапором України в її територіальних водах і слідую в український порт Одеса. На провокації відповідати не буду, але готовий себе захищати». Коли корабель минув мис Тарханкут, його наздогнав висланий із Севастополя ракетний катер «Разітєльний», але командир корабля капітан 1-го рангу Силін після радіопереговорів дав сторожовому кораблю спокій — він сам готувався прийняти присягу на вірність Україні. Переговори щодо статусу бунтівного судна вже йшли на рівні міністрів оборони. Врешті переслідування було припинено, а за вісім годин після підняття українського прапору СКР-112 увійшов у Одеський порт.
Звичайно, дії СКР-112 — не єдиний зразок героїзму на українському флоті. Згадати хоча б крейсер «Пам’ять Меркурія» та есмінець «Завидний», які ще 1917 року, незважаючи на захоплення Червоною армією Севастополя, так і не піддалися більшовицькій пропаганді й стояли під жовто-блакитними прапорами.
Українські моряки не вперше і не востаннє демонструють відвагу. Славні часи українського флоту — не тільки у минулому, а й у майбутньому, якщо ми не забуватимемо своєї історії та військових традицій.
